Деталі

Опубліковано: Вівторок, 09 грудня 2014, 19:20

Перегляди: 1028

Ім’я покійного митрополита Рівненського і Острозького Даниїла (Чокалюк) вписано в книгу про тих, хто боровся і утверджував Помісну Українську Православну Церкву Київського Патріархату, адже приснопам’ятний владика завжди був на передовій. Преосвященному була відведена роль особи, яка повсякчас переймалася проблемою створення єдиної Помісної Церкви з Константинопольським Патріархатом. Тут, на Батьківщині, покійний владика Даниїл очолював переговорні процеси щодо об’єднання Церков. Владика міг добре подавати інформацію про стан справ в Українському православ’ї. Він дійсно переживав за долю Української Церкви Київського Патріархату і вважав, що вона не тільки в наших руках алей і в руках зовнішнього головного чинника – Вселенської Патріархії.

Ще в далекому 988 році Володимир прийняв християнство від Константинополя тоді, коли розкол між західним і східним обрядом ще не відбувся, хоча вже розпочався. В той же час у Русі діяла й місія Риму – католики намагалися християнізувати печенігів. Половців натомість християнізували ми. Перший митрополит Київської імперії був грек – Михаїл. Перші єпископи теж приїхали з Візантії, очевидно слов’яни – серби, болгари, македонці. Саме вони керували у новостворених єпархіях – від Перемишльської до Суздальської. Біля Києва створили дві дрібніші єпархії – Юріївську й Білгородську – щоб зручніше було висвячувати нових єпископів. Уже тоді Київська митрополія намагалася досягнути автокефалії, тобто повної церковної незалежності. В часи Ярослава Мудрого Собор обирає митрополитом не священика з Візантії, а свого Іларіона – з Лаври. Константинополь його не визнав. В середині XII ст. відбулася чергова спроба утворити автокефалію. Цього разу митрополитом став філософ і богослов Климент Смолятич із Київщини. Зрозуміло, що Візантія його теж не прийняла. Коли Київ ослаб від князівських міжусобиць, отримати власну митрополію захотіли Галич і Суздаль. Константинополь нікому з них митрополії не дав, і центром величезної православної території від Білого до Чорного морів і далі залишився Київ. [6, c. 21-30]

У 1240 році після штурму Батия Київський митрополит чи то загинув із рештою киян під руїнами Десятинної церкви, чи то покинув місто. В ординські часи Митрополит Київський і всія Русі все частіше навідується до Володимира-на-Клязьмі й Суздаля. Тамтешня влада, отримавши дозвіл від орди, керувала Києвом і прилеглими землями, претендуючи на «київську спадщину» й потребуючи ще й духовного обґрунтування своїх амбіцій. Тому Київський митрополит живе то в Києві, то у Володимирі, а 1325 року Іван Калита запрошує його до Москви – той там і мешкає, зрідка нaвідуючись до Києва. Тоді ж, на початку XIV ст., Константинополь дає «другому Києву» – Галичу – митрополію, але з приходом на наші землі поляків та хиріє й зникає. Натомість Москві митрополію не дали – мовляв, у вас і так митрополит Київський по півроку сидить. Ця обставина змусила православних України і Білорусі оголосити в 1415 році на Соборі про потребу обрати нового митрополита, який би мав своєю резиденцією Київ. Це було вигідно й політично – таким чином литовська влада підкреслювала окремішність Західної Русі від Московії. [1, c. 44-63]

У 1439 році найвищі ієрархи Грецької та Римської Церков, зібравшись на Собор в італійській Флоренції, укладають унію – акт про з’єднання обох гілок Християнства. За участь у цій акції Собор московських владик проганяє тодішнього митрополита Ісидора, обравши замість нього рязанського владику Йону. Вселенський Патріарх не визнав цього обрання, і в 1458 році він призначає митрополитом Київським Григорія Болгарина. У відповідь Григорія не визнає Москва. На зібраному Йоною в 1448 році Соборі митрополити єпархій, які перебували на території, контрольованій московським князем, присягають «не відступатися від святої церкви Московської». В цьому документі вперше Руська Церква називається Московською. Таким чином, у 1448 році саме Москва розколола Київську митрополію, проголосивши власну автокефалію, яку Константинополь та інші Церкви не визнавали 141 рік. Московські митрополити більше не притендують на титул «Київський», вони називають себе «Митрополит Московський і всія Русі».

1453 року під ударами турків-османів упав Константинополь. Москва оголошує себе «третім Римом», а через сторіччя вже замахується на патріаршество. У 1589 році до Москви приїздить Вселенський Патріарх Єремія II. Правитель Борис Годунов запросив його на перемовин про можливий переїзд із захопленого турками міста, але з’ясувалося, що патріарху пропонують «стародавню столицю» – Володимир-на-Клязьмі, а в Москві залишать власного митрополита. Коли Єремія відмовився, світська влада тиском змусила його визнати московського митрополита незалежним патріархом. Митрополита Київського тим часом і далі затверджував Константинополь. Це всіх задовольняло, тим більше, що Київ користувався автокефальними повноваженням – Собор обирав митрополита, а у Фанарі (резиденції Константинопольського патріарха) тільки видавали грамоту, якою підтверджували його висвячення. Через турецьку агресію патріарх сидів у своїй резиденції і без потреби намагався звідти навіть не виходити. Київському митрополитові натомість підлягала величезна територія – від Вільна до Білої Церкви, від Перемишля до Смоленська.[5, c. 36-50]

Після намагань Риму й Варшави запровадити в Україні унію (1596 рік) у національної еліти виникає чергова ідея про автокефалію – цього разу у вигляді Київського патріархату. Про це думали і Василь-Костянтин Острозький, і пізніше Петро Могила. Київського Патріарха після копіткої роботи мали визнати всі ієрархи включно з Папою – це б дозволило тим, хто перейшов в унію, без проблем повернутися в лоно Єдиної Помісної Церкви.

Тим часом проблема уніатського розколу постала вже нагально – на початку XVII ст. унію приймає навіть Київський митрополит, і престол стає вакантний. Зрештою, у 1620 році Єрусалимський Патріарх, який мав необхідні повноваження від Константинополя, таємно, під охороною козаків висвячує нового митрополита. Потім унія перестала бути проблемою: після війни Хмельницького, коли українці дійшли до Вісли, її просто скасували. Показово, що українське духовенство категорично відмовилося присягати московському царю в Переяславі у 1654 році. До Москви на переговори їздила й духовна (не козацька і не міщанська) місія на чолі з богословом Інокентієм Гізелем – вони теж нічого не підписали. Після укладення політичного союзу Москва хотіла й союзу церковного. Особливо наполягав на цьому патріарх Яким (Савелов). Разом із московським царем він кілька разів звертався до Константинопольського Патріарха, просячи його поступитися Москві Українською Церквою, але згоди на це не дістав.

У 1667 році Польща й Росія ділять Україну по Дніпру, причому Київ із осідком митрополита теж відходить до Росії. Починаючи з митрополита Діонісія Балабана, який підтримав боротьбу за незалежність Івана Виговського, київські владики мешкають у тодішній державній столиці – Чигирині. Москва цих митрополитів не визнає, тому в Києві функції митрополита виконує «в. о.» – місцеблюститель митрополичого престолу.

1684 року на Лівобережжя з Волині емігрує, рятуючись від поляків, Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Рюрикович, мученик за віру, та ще й сват тодішнього лівобережного гетьмана Івана Самойловича! Наступного року Самойлович скликає Собор, на який не з’являється майже все вище духовенство. Осередком опозиції цьому Соборові стала Печерська Лавра (адже санкції Вселенського Патріарха на вибори Гедеона Четвертинського митрополитом не було). Однак Гедеон, за якого на Соборі проголосували віддані Самойловичу люди, їде на висвячення не в Константинополь, а до Москви. У листопаді 1685 року Московський патріарх Йоаким висвячує Гедеона на київський престол. У той час проти Туреччини почав складатися християнський військовий блок (Польща, Австрія, Венеція) – й офіційний Стамбул дуже боявся війни. Московський дяк Нікіта Алєксєєв пообіцяв візирю не приєднуватися до війни проти ісламу, після чого турецька влада змусила Вселенського Патріарха Діонісія IV передати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями. [8, c. 196-210]

У травні 1686 року Діонісій видав грамоту про передачу Української Церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла 200 золотих червінців і 120 соболів. Через рік обурені грецькі єпископи позбавили Діонісія патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не змогли повернути. З того часу в Фанарі не втомлюються говорити, що руські єпархії, які станом на 1589 рік входили до Київської митрополії – юрисдикція Вселенського Патріархату. Яскравий приклад – автокефалія Польської Православної Церкви.

З історії Православної Церкви в Україні ми бачимо що українські архієреї старалися налагодити братські стосунки між Київською митрополією і Вселенськими Патріархатами. Але вже на новій сторінці історії Православної Церкви в Україні ми бачимо що велика кількість архієреїв старалася наново налагодити стосунки. І ось вже з 90-хх. років розпочинається національне відродження Церкви. Одним з яскравих персонажів цього відродження був митрополит Даниїл.

Митрополит Даниїл – людина з великої букви. Все своє життя він присвятив розбудови Православної Церкви на теренах України. Преосвященний Даниїл мав класичну духовну освіту і закінчив богословську школу у Фесалоніках. Багато років очолював духовні школи на українських землях. Владика був на передовій переговорів Київського Патріархату з Вселенською Патріархією. Владику в Константинополі дуже добре сприймали.

Митрополит Даниїл був на Архієрейському Соборі УПЦ КП 22 серпня 2000 року в місті Києві, де були затвердженні 17 постанов які стосувалися об’єднання українського Православ’я в єдину Помісну Українську Православну Церкву, визнану автокефальною Вселенським Православ’ям. Також була підписана постанова із закликом припинення розколу і об’єднання в єдину Помісну Українську Православну Церкву на чолі з обраним на об’єднавчому Соборі Київським Патріархом. Великий акцент зробили на передачі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, собору Святої Софії та Андріївську церкву в Києві Помісній Український Православній Церкві. В кінці собору було піднесено подячні молит­ви до Господа Бога. [4, c. 15-17]

Після чого він поставив свій підпис у зверненні до Святішого Варфоломія Архієпископа Константинополя – Нового Рима і Вселенського Патріарха в якому йшлося про стан розділених Церков, про те як РПЦ неканонічно відірвала у 1685 році Київську Митрополію від Матері – Константинопольської Церкви і що вона продовжує незаконно утримувати владу над частиною Української Церкви і що через втручання РПЦ українське духовенство не може вилікувати розкол в українському православ’ї. Також було прохання щоб було продовжену нелегку, але спасительну справу вилікування розколу в Українській Православній Церкві та її входження, як Помісної Церкви до Вселенського православ'я.[3, c. 12-15]

Владика не залишився осторонь коли була підписана домовленість утворення Змішаної Комісії для вивчення шляхів досягнення цієї єдності з наступними передумовами:

1) з цієї миті припиняються на всіх рівнях між нашими Церквами взаємні звинувачення;

2) припиняється з цього часу прийняття з однієї юрисдикції до іншої парафій, спільнот і кліриків без погод­ження та супроти канонічних правил;

3) взаємно наші Церкви будуть в майбутньому ухилятися від звершення канонічних дій (вибрання та хіротонії архієреїв, зняття сану та ін.) до остаточно­го вирішення питання про об'єднання;

4) на кожному етапі роботи ство­рена Комісія буде звертатися до Вселенської Патріархії з проханням порад в її роботі. У випадку якогось сумніву у період діяльності Комісії вона, для прийняття конкретного рішення, звертатиметься до Вселенської Патрі­архії, отримуючи її оцінку та точку зору з приводу цієї справи.

Після чого комісія зобов’язана була:

1) звертатися спільно від двох сторін до Вселенської Патріархії, подаючи висновки своєї роботи;

2) просити Вселенську Патріархію вирішити канонічне питання та становища архиєреїв та кліриків своїх Церков;

3) просити Вселенську Патрі­архію взяти під свою відповідальність і зробити все можливе для утворення єдиної незалежної Православної Україн­ської Церкви з передумовою об'єднання в єдину Православну Церкву всіх роз'є­днаних православних в Україні.[7, c. 13-15]

Митрополит Даниїл супроводжував делегацію на прийом до Все­ленського Патріарха Варфоломія. Під час зустрічі їх Святість, Патріарх Варфоломій ще раз підтвердив бажання Константинопольської Матері-Церкви розв'язати проблему роз'єднання ук­раїнського православ'я, заявивши про те, що Українська Православна Церк­ва з точки зору святих канонів та істо­ричного її буття має право на автокефалію. Вселенський Патріарх Варфоломій привітав обидві де­легації із підписанням спільної заяви щодо намірів об'єднання обох Право­славних Церков України.

Владика не залишився осторонь переговорів у Цюріху (Німеччина) між Вселенським та Московським Патріархатами в далекому 2001 році. [2, c. 43-45]

З цього видно, що владика володів особливими харизматичними обдаруваннями. Це все можна пояснити тим, що його прагнення і діяльність завжди базувались тільки на одному в міру своїх сил принести користь Церкві, якій він присвятив усе своє життя.

Ідея об’єднання всіх Православних Церков в єдину Помісну Українську Православну Церкву – благородна, шляхетна, патріотична, зрештою, Богоугодна, але вона має визріти насамперед у серцях і помислах всіх ієрархів українського Православ’я трьох гілок, бути зрозумілою і прийнятною загалом віруючих. Можливо, реальний ґрунт під здійснення цієї ідеї сформується у третьому тисячолітті християнської ери, коли молитва-заповіт Ісуса Христа: «Щоб були всі одно» (Ін. 17:21) – буде глибоко засвоєна нашою національною, духовною і церковною ментальністю.

А поки що перед українським Православ’ям лежить реальний і надзвичайний актуальний шлях виходу з кризи – зближення, примирення, спільні екуменічні дії в напрямі морального, духовного відродження українського народу, утвердження державотворчих процесів. Якщо українські Православні Церкви підуть цим шляхом, зникатиме ворожнеча між ними. Ця ідея безперечно, дістане широку підтримку, як у церковних школах, так і серед широкої українською громадськості.

Список використаної літератури

1. Бондарюк Б.М. Історія Української Православної Церкви (курс лекцій). – Чернівці, 1998. – 380 с.

2. Добрий пастир / упоряд. : С. П. Думенко, С. М. Чокалюк. – К., 2007. – 359 с. :

3. Документи Архієрейського Собору УПЦ КП // Православний вісник. – №7-8, – 2000. с. 12-15.

4. Звернення до Святійшого Варфоломія, Архієпископа Константинополя – Нового Рима і Вселенського Патріарха // // Православний вісник. – №7-8, – 2000. с. 15-17.

5. Історія Православної Церкви в Україні: Збірка наукових праць. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 292 с.

6. Плічковський Н., протопр. Нарис історії Української Православної Церкви. – Сідней, 1988. – 123с.

7. Процес об’єднання Українського Православ’я під егідою Вселенської Константинопольської Патріархії розпочався // Православний вісник. – №11-12, – 2000. – с. 13-14.

8. Федорів Ю., свящ. Історія Церкви в Україні. – Львів.: Свічадо, 2001. – 362 с.

диякон Роман Ковальчук,
студент 3-го курсу РДС

джерело seminaria.rv.ua