Деталі

Опубліковано: П'ятниця, 15 травня 2015, 10:56

Перегляди: 1075

Розповідають, що коли під час війни в Москву приїхав тодішній католікос-патріарх Грузинської православної Церкви Калістрат (Цинцадзе), то Сталін (який свого часу навчався в Тбіліської семінарії і ще тоді познайомився з майбутнім предстоятелем) гостинно запросив його до себе на обід - посидіти, поговорити. Католикос приїхав до «вождя народів» у цивільному одязі; під час обіду після декількох пишномовних, як і годиться, грузинських тостів Сталін запитав його: «А кого ти більше боїшся: Бога чи мене?» Калістрат почав так само пишномовно говорити, що поважає і Бога, і «великого вождя». Той перервав предстоятеля: «Не треба нас дурити! Мене ти боїшся більше, ніж Бога, інакше б прийшов у церковному одязі».

Ця розповідь згадалася, коли предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Онуфрій не піднявся на урочистому засіданні Верховної Ради, коли президент Порошенко називав імена героїв АТО - і загиблих, і живих, і коли встав - без винятку - весь зал, в тому числі й опозиціонери, і зарубіжні делегації. А вдруге вона згадалася, коли прес-служба УПЦ (МП) виступила з роз'ясненням позиції митрополита.

«Під час промови Президента України Петра Порошенка присутні стоячи вшановували імена тих, хто був удостоєний звання Героя України за участь в обороні Вітчизни на Сході нашої держави. Блаженніший Митрополит Онуфрій не відреагував на цю промову так само, як і всі інші гості та учасники урочистого засідання, щоб підкреслити - потрібно негайно припинити війну! Він не раз висловлював повагу всім героям, що захищають українські кордони. Однак не може бути виправдання підгодівлі вогню війни, який майже щодня забирає життя не тільки військових, а й беззахисних цивільних осіб України, в тому числі дітей. Вони гинуть по обидві сторони лінії фронту».

Краще б ця прес-служба промовчала. Українці та зарубіжні гості думали б, що митрополит Онуфрій просто, м'яко кажучи, невихована людина, а так всі тепер знають, що він - «грязь Москви», яка боїться Путіна більше, ніж Бога.

Адже в ситуації, коли щодня тривають обстріли українських військ з боку російсько-терористичних формувань, коли ледь не щодня від цих обстрілів гинуть українські військові та цивільний люд, коли Росія завела в Україні величезну масу нової - і насамперед наступальної - бойової техніки, коли промосковські маріонеткові «лідери» маріонеткових ж «ЛНР» і «ДНР» раз у раз заявляють, що незабаром «звільнять» весь Донбас, а потім підуть на Харків, Запоріжжя і Дніпропетровськ, таке пояснення наочно свідчить: митрополит Онуфрій, а в його особі і все керівництво УПЦ (МП) вимагає беззастережної капітуляції України і українців. Адже нічим іншим «негайне припинення війни» бути не може в умовах, коли бандформування і окупаційні російські війська ігнорують Мінські угоди, готуються до наступу і на весь голос повідомляють про це. Або для митрополита Онуфрія і його команди закони України, якими зафіксовано факт окупації і встановлено статус окупованих територій Донбасу, - це ніщо, і він вважає, що на Донбасі - суто внутрішній конфлікт між «православними братами», що там немає зовнішньої агресії? Тоді йому і керівництву УПЦ (МП) треба або залишити Українську державу, або відповідати перед ним за антидержавну діяльність.

Ну а про те, що «не може бути виправдання підживлення вогню війни», то нехай митрополит Онуфрій виступає з такими демаршами перед Путіним та Кирилом (Гундяєвим). Але ні - він їх банально боїться, що видно з поведінки цього церковного діяча, який так разюче відрізняється від покійного митрополита Володимира, людини обережної, але і рішучої у діях. Але такі, як Володимир (Сабодан), нині в керівництві філії РПЦ на території України відсутні, інакше Онуфрій, напевно, вже втратив би свою посаду...

Ну а президента Порошенко і українську владу ці персонажі в рясах, які демонстративно сиділи в залі Верховної Ради, не бояться. Думаю, і Бога теж.

Адже за великим рахунком мова йде не про Церкву Христову, а Московський патріархат, який краще було б назвати «сталінським», оскільки та РПЦ, яка була начебто «відроджена» в 1943 році, - насправді типовий «новоділ» епохи войовничого більшовизму, результат зусиль відділу пропаганди ЦК ВКП (б) і «компетентних органів», а тому «закони про декомунізацію» не в останню чергу мають стосуватися і цієї організації.

Однак судіть самі. Ось тільки частина документа під назвою «Вітальну адресу від духовенства і мирян Руської Православної Церкви Вождю народів СРСР, генералісимусу Йосифу Віссаріоновичу Сталіну в день сімдесятиріччя з дня народження», який підписали всі тодішні глави РПЦ - патріарх, п'ять митрополитів, 21 архієпископ і 47 єпископів.

«У день Вашого сімдесятиріччя, коли всенародне почуття любові і вдячності до Вас - Вождя, вчителів та інших трудящих - досягло особливої сили і підйому, ми, церковні люди, відчуваємо моральну потребу приєднати свій голос до потужного хору поздоровлень і висловити Вам ті думки та побажання, які складають особливо дорогоцінну частину нашого духовного надбання. Як громадяни великої Радянської країни і вірні чада свого народу, ми насамперед глибоко шануємо подвиг Вашого багатоплідного життя, без залишку відданої боротьбі за свободу і щастя людей, і вбачаємо в цьому подвигу виняткову силу і самовідданість Вашого духу. Для нас особливо дорогим є те, що в діяннях Ваших, спрямованих до здійснення загального блага і справедливості, весь світ бачить торжество моральних начал на противагу злості, жорстокості та пригнічення, які панують у відживаючих системах суспільних відносин. Торжество справедливості розкривається для нас у Вашому мудрому і твердому керівництві благодійними перетвореннями всередині країни, а прагнення до загального блага одушевляє далекоглядну зовнішню політику нашої Держави... Відчуваючи на кожному кроці Ваші благородні зусилля, спрямовані до того, щоб зробити життя людей мирним і щасливим, ми бачимо в Вашій особі не тільки великого державного мужа і Вождя, що скеровує життя народів в нове русло історії, а й по-батьківськи турботливого попечителя усіх боків нашого людського існування з усіма його різноманітними потребами... Ми насамперед з почуттям глибокого задоволення віддаємо належне правам і обов'язкам громадян Радянської Держави, закріпленим Сталінською Конституцією... Завдяки Сталінській Конституції церковні люди нашої країни можуть не тільки вільно здійснювати свої церковні ідеали, але й брати участь у суспільному та державному житті... Відчуваючи на кожному кроці свого церковного і цивільного життя благі результати вашого мудрого державного керівництва, ми не можемо таїти своїх почуттів, і від імені Російської Православної Церкви приносимо Вам, дорогий Йосифе Віссаріоновичу, в день Вашого сімдесятиріччя, глибоку вдячність і, гаряче вітаючи Вас з цим знаменним для всіх нас, люблячих Вас, днем, молимося про зміцнення Ваших сил і шлемо Вам молитовне побажання багатьох років життя на радість і щастя нашої великої Батьківщини, благословляючи Ваш подвиг служіння їй і самі надихаючись цим подвигом Вашим».

Скажіть, вам не гидко було це все читати на адресу «вождя народів», який за масштабом своїх гонінь на християн стоїть на першому місці в історії?

Але головне тут інше - РПЦ досі не розкаялася за мерзенну поведінку своїх тодішніх ієрархів, за догідництво антихристиянському режиму (ще в 1980-х православних студентів виключали з Київського університету і КПІ, якщо вони не погоджувалися працювати на КДБ), за брехню і лакейство. Більше того, РПЦ намагається зменшити злочинний характер сталінізму, а питання про його антихристиянський характер взагалі завуалювати. «Не виправдовуючи, а засуджуючи репресивні режими, ми повинні все-таки при всьому цьому робити відмінності між репресивним і людиноненависницьким режимами. Ось для мене нацизм - це режим людиноненависництва, сталінізм - це репресивний режим», - заявив Московський патріарх.

Тому виникає питання: чи збирається УПЦ (МП) і надалі бути філією «сталінського патріархату»? Кілька років тому здавалося, що ні, що в ній йдуть приховані позитивні процеси. Зараз ми бачимо, що діяльність УПЦ (МП), принаймні на рівні її вищих ієрархів, визначають страх перед Путіним і прислужництво Кремлю, а не самовіддане служіння Богові і людям.

Сергій Грабовський
переклад з російської протоієрей Миколай Капітула