Деталі

Опубліковано: П'ятниця, 29 квітня 2016, 11:46

Перегляди: 668

Наша нова розмова з архієпископом Рівненським і Острозьким Іларіоном стосувалася теми об’єднання українського православ’я, однак розпочалася з іншого. Владика зауважив, що нині навколо будь-якої теми зосереджено таку велику кількість інформації, що в її правдивості буває важко розібратись і важко оцінити, де у великих масивах слів правда, а де лише її імітація.

– Зараз час летить так стрімко, наче пришвидшений геометричною прогресією, – зауважив владика. – Розвивається наука, технології, зростає масив інформації. І проблема не в тому, що цей масив зростає, а в тім, що ми не завжди можемо оцінити інформацію за її суттю. Чи вона несе в собі щось позитивне, а чи негативне для нас.

– Навіть виник термін «інформаційне забруднення». Спеціалісти стривожені великим потоком інформації, яка нав’язується нам агресивно.

– Але якщо уважно простежити витоки цієї інформації, то вона ж не виникає з нічого, не виходить з нуля. Ми знаємо всі наші закони: що й звідки береться. Звичайно, дуже важко повірити в духовний закон буття, який говорить нам про те, що Господь сотворив цей світ з нічого. Але ж він сотворив його за фізичними законами. І їх ніхто не відміняв.

Те саме можна сказати й про інформацію. Вона не з’являється з нічого. Ми, люди, завжди є джерелом інформації. І видаємо цю інформацію в світ з певною метою. А про мету варто сказати таке: вона не може бути середньою. Вона або позитивна, або негативна. Добра або зла. На жаль, дуже багато в інформаційному просторі зла через те, що все більше людей намагається використовувати інформацію заради власних корисливих інтересів.

– Але ж і ті люди, які створюють окремі постулати чи джерела, звідки ми черпаємо інформацію, усвідомлено чи неусвідомлено викривляють наші уявлення про добро і зло. Хіба не буває так, що глядач фільму бачить поліцейського дурнем, а злочинцеві співчуває?

– Мене дивує, що в сучасних фільмах образ Диявола чи Сатани, як колишнього світлосяйного ангела, виставляють у такій позитивній оболонці, що, дійсно, незахищена досвідом свідомість молоді дає тріщину. Молоді люди починають сумніватися: а чи правду нам каже в церкві батюшка, що Бог – добрий, а Сатана – поганий? Може, все навпаки, і церква маніпулює моєю свідомістю? Сьогодні ми увійшли в таку епоху, в якій на фоні інформаційної війни, причому переважно промислової війни, бо найчастіше люди воюють за ринки збуту, за гроші, церкві все важче і важче залишатися на правдивій позиції і вміти вчасно побачити загрози.

Коли ми збираємося на збори священиків, то я завжди підкреслюю для cвящеників: ми починаємо жити в такій епосі, що, аби і надалі залишатися священиками, тобто високоморальними людьми, які вміють і стримати свої пристрасті, і завдяки цьому мати моральну силу допомагати іншим, треба встояти самим, не піддаватись на спокуси.

– Тоді можна вимагати цього й від інших.

– Ну, вимагати ми не маємо права. Навіть Господь нічого від нас не вимагає. Господь нам пропонує. Хочеш бути досконалим – роби те. Хочеш бути мудрим – роби те. Або ж Господь дає нам вказівник, і ти сам вправі вибирати, йти за цим вказівником чи ні. Великий моральний обов’язок церкви і церковників – залишатись моральними, незважаючи на жодні історичні вітри чи коливання, встояти самим на тлі багатьох зовнішніх та внутрішніх спокус.

– Як у цьому контексті розцінювати той розкол, що відбувся в українському православ’ї?

– Я теж самому собі задавав питання про те, чому Господь так допустив, що православна церква розділилася. Сталося це, швидше за все, тому, що, коли розпався Радянський Союз, то стало очевидним, що й церква разом з радянським позитивним насліддям взяла багато негативного. У суспільстві з’явилися певні духовні недуги. То оце розділення її, мабуть, великою мірою вилікувало. А знаєте, чому? Тому, що коли в 1992 році церква розділилася на Київський і Московський патріархати, то в нас почалася здорова конкуренція.

Самі не усвідомлюючи того до кінця, ми стали змагатися. Ми, Київський патріархат, були ж на початку маленькою церквою. Було багато людей, які не визначилися, куди вони хочуть. І коли нас називали неканонічними і неблагодатними, ми тим паче мусили дотримуватись тих самих канонів, зважати на всі моральні аспекти – як усередині церкви, так і зовні.

Коли ця позитивна динаміка почалася і розвинулася в Київському патріархаті, Московський зрозумів, що треба підтягуватись, інакше він втратить парафіян.

І там теж багато що виправили, долучили багато нового, розпочали багато соціальних програм. І ось що ми сьогодні спостерігаємо: в Українській православній церкві Московського патріархату залишається один великий недуг – тісна пов’язаність з Російською православною церквою, під вплив якої потрапляє українська. Але, якщо в скорому часі ми об’єднаємось…

– А ви вірите у те, що об’єднання буде?

– Так, ми дійсно об’єднаємось. Бо інакше неможливо. Це буде природний наслідок усіх тих подій, що відбуваються. Коли наші церкви об’єднаються, то об’єднана церква буде не тільки однією з найбільших за кількістю прихожан серед церков світу, а ще це буде й абсолютно здорова церква, на довгий час захищена від порчі, яка роз’їдала і знищувала багато церков зсередини.

– Владико, всім би ваш оптимізм. Разом з тим я спостерегла в суспільстві більш песимістичні настрої. Так, більшість людей, як і ви, вбачають причиною розколу церкви розвал Радянського Союзу. Попри те Союз розпався для всіх православних республік, а розкол православної церкви стався тільки в Україні. Чому це не сталось, скажімо, в Білорусі чи Грузії? Крім того, у нас часто пов’язують розкол церкви з тією властивістю українського характеру, для якого придумано приказку: «Два Івани – три гетьмани».

– Я одразу вам заперечу. І ось чому. Я маю можливість звершувати багато закордонних поїздок, перебуваючи на посаді голови Управління зовнішніх церковних зв’язків УПЦ КП. Завдяки цій своїй місії мав можливість спілкуватися з різними людьми на різних посадах аж до рівня прем’єр-міністрів, депутатів Європарламенту, керівників різноманітних моніторингових комісій, благодійних, соціальних та інших установ і місій.

Якщо підсумувати їхні позитивні висновки щодо України, адже вони нас не тільки критикують, а й спостерігають в Україні останніх 20–25 років позитивні тенденції, то це будуть слова однієї шанованої в Європі людини. Член фінського парламенту якраз і заявив, що не погоджується з цією приказкою про трьох гетьманів. «Чому?» – запитав я. Чоловік мені пояснив: «Цю приказку вам нав’язали штучно для того, щоб ви повірили в те, що ніколи не можете прийти до згоди». Зважте, це сказав не українець. Він згадав ряд історичних подій на підтвердження цієї думки.

Знаєте, є така цікава фраза: «Відбулась історична перемога, яка закінчилась фізичною поразкою». Але ж при всіх наших поразках, при всіх намаганнях затягнути нас то в одне ярмо, то в інше, при всіх спробах розділити нас наш дух не зламали. Згадаймо останню спробу федералізувати Україну. Чим вона закінчилася? Революцією. Справді, у багатьох моментах нас перемогли, але не поламали духовний стрижень нації. Нашу ідентичність, самосвідомість, наш гордий український дух не зламали.

– Ви – затятий оптиміст.

– Мене можна так назвати. Але хіба всі релігії не вчать людину вірити, надіятись і по-справжньому любити? Тому я не тільки вірю, а й переконаний, що ми вже завершуємо перехідні періоди до об’єднання церков.

– Віруючі люди дуже на нього уповають. Людям важко усвідомлювати, що війна, суспільні конфлікти поширюються і на міжконфесійні стосунки. Я від багатьох чула, що війна припиниться тоді, коли об’єднається церква. Як ви вважаєте, є в цих словах сенс? Об’єднання почнеться з церков чи зовні – поза межами церкви?

– Коли чесно, то одному Богу відомо, що буде швидше – чи об’єднається українська держава, чи об’єднається українська церква. Та, звичайно, дуже багато залежатиме від того, коли об’єднається церква. Наскільки важливе церковне питання, можна судити зі слів російського президента Путіна, який сказав, що російська держава має два міцні щити – ядерну зброю і церкву. Наш супротивник у цій війні добре розуміє значення міцної церкви для моці держави. По суті, це правда. Але для людини, яка має здоровий глузд, це абсурд. Путін прирівняв церкву до руйнівної зброї, тоді коли церква покликана не руйнувати, а творити.

– Я часто чую від церковників з обох боків: «наші» люди, «наші» віряни, «наші» парафіяни на протиставлення «їхнім» людям, вірянам, парафіянам. Але ж коли ми живемо в одному суспільстві чи в одній громаді, як-от Рівне, то всі маємо бути наші. Чим глобально треба поступитися віруючим людям, щоб перестати ділитися на «наших» і «їхніх»?

– Поступитись амбіціями. Дуже багато залежатиме від того, чи візьме участь у процесі об’єднання Вселенський Патріарх. Якщо Вселенський Патріарх згадає, що він Вселенський, і долучиться до процесу об’єднання українських церков (що він, по суті, вже давно й робить), то саме він має скласти першочерговий план, в якому має бути прописано, як нам поводитись. Що ми маємо прийняти, а від чого нам варто відмовитись. Бо досі, на жаль, такого плану нема.

А треба би знати, якого статусу ми набуваємо з об’єднанням. Відбудеться при цьому зменшення єпископату чи кількості священиків, що для нас є небажаним і навіть неприйнятним. Єдина умова, на що ми не погодимось, – це пересвячення чи перерукоположення. Чому? Бо віримо, що ми є така ж православна церква, як і інші. Всі таїнства, звершені в нашій церкві, дійсні.

Підтвердженням цьому є багато чудотворних ікон, які являються в нашій церкві. Доказом є і мощі преподобного Меркурія Чернігівського, які, до речі, цього року знову перебуватимуть протягом двох тижнів у Рівному, в Покровському кафедральному соборі. Доказом є і багато зцілень біля наших чудотворних ікон. Я сам був свідком декількох із них. Перше зцілення, яке я бачив на власні очі, було від чудотворної ікони Дубенської Мироточивої, яку теж привозили з паломництвом у Рівне. Я бачив, як зцілилася жінка, яка не могла ставати на одну ногу. До цього моменту вона цілий рік ходила на милицях і вже не уявляла собі життя без милиць.

А після півгодинної молитви біля ікони вона пішла від неї без милиці. До речі, жінка залишила ту палицю в храмі, то вона досі знаходиться в Чернігівському кафедральному соборі святої Катерини. Було багато інших чудесних зцілень.

– Ще взимку йшлось про те, що ми святкуватимемо Великдень в один день з католиками, але, на жаль, не сталося.

– Це мало би вирішитися на Вселенському соборі. На жаль, не вирішилося. Якщо казати чесно й по-людськи, то сьогодні нам заважають дійти спільної думки і згоди не канони, а амбіції. Православні не хочуть поступитися католикам, а католики – православним.

Але ж є в цій ситуації багато нелогічного. Наприклад, те, що християнська Пасха чисто логічно не може бути раніше від Пасхи єврейської. Тим часом уже декілька разів католицька Пасха випадала раніше за єврейську. А згадаймо події в тій хронології, в якій вони відбувалися. Спочатку Спаситель провів тайну вечерю, тобто відзначив єврейську Пасху, потім його засудили, розп’яли, а тоді він воскрес. І наша новозавітна Пасха – це якраз Воскресіння Господнє. Тому ніколи християнська Пасха не може передувати єврейській. І тому я вважаю, що в цих питаннях католики мали би поступитися православним.

– Коли ж буде досягнуто згоду в цьому питанні?

– На мій погляд, тоді, коли за спільний стіл (а він має бути невеликий), сядуть по двоє-троє людей від кожної церкви, причому це мають бути не предстоятелі чи ті, хто відповідає за церковну інформаційну політику, а високоосвічені богослови, літургісти, історики. Спокійно і поступово, хай це буде день, два чи тиждень, уважно слухаючи одне одного, вони повинні викласти факти, систематизувати їх і умовно поставити їх на ваги. Які переважать, той і буде правий. До речі, за такою схемою приймалися рішення на всіх вселенських соборах. Думаю, що й з цього приводу логічне рішення рано чи пізно буде прийнято.

– Будемо сподіватись. І спасибі за спілкування.

Розмову вела Людмила МОШНЯГА

газета 7 днів