Деталі

Опубліковано: Неділя, 12 травня 2024, 14:59

Перегляди: 808

 

«Прийдіть до Мене усі…» (Мф 11, 28)

Преподобний Амфілохій Почаївський жив і служив у Західній Україні на початку ХХ ст. 

У той історичний період в Україні мало не щороку змінювалися політичні режими, а Почаївська Лавра переходила до складу різних церковних юрисдикцій. Проте це не впливало на святість життя преподобного. Сьогодні, коли в Україні точаться дискусії навколо автокефалії і того, в якій церкві є благодать і де краще спасатися, варто пригадати життя преподобного. 

Монах-українець у Польській Автокефальній Церкві

Згідно Ризького договору 1921 року між Радянською Росією та Польщею територія Західної України відходила до Польщі. Керівник держави Маршал Польщі Юзеф Пілсудський прагнув надати православній Церкві, яка знаходилася на цих землях положення автокефальної. З цією метою він ініціював надання Польській Православній Церкві Томосу. 13 листопада 1924 р., за три дні до смерті, Вселенський патріарх Григорій VII підписав "Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною". 

Томос про автокефалію було вручено митрополиту варшавському Діонісію Валединському. Автокефалію Польської Церкви визнали всі православні церкви світу, крім РПЦ. Таким чином, у 1924 році Почаївська Лавра разом з Волинською єпархією стала частиною Польської Православної Церкви. 

У 1925 році до Лаври на послух прийшов Яків Головатюк. Він був родом із багатодітної селянської родини, яка жила в селі Іловиці Тернопільської області. Яків пройшов Першу світову війну, був у німецькому полоні, як то кажуть, знав життя. У 1932 році з благословення митрополита Діонісія його рукопоклали в сан ієромонаха з іменем Йосип. В схиму преподобного вже після Другої світової війни постригли з іменем Амфілохій. Але люди все життя називали його Йосипом. 

Більшість насельників Лаври були втікачами із комуністичної Росії. Тому звичайні миряни більше любили простого лаврського монаха Йосипа, який був доступним для всіх та говорив зрозумілою їм місцевою говіркою. 

Йосип перейняв у батька лікарський хист і безкоштовно лікував людей. Медицина в Польщі була дорогою, тому до нього весь час зверталися хворі, збиралися цілі черги за порадою, втіхою, духовним і фізичним зціленням. Вочевидь, не всім насельникам монастиря це було до вподоби. Братія жалілася, що Йосип скоро перетворить Лавру в богадільню. Не подобалося це й місцевим лікарям, які нарікали, що він забирає у них хліб. Через те після постригу Йосип недовго пробув в монастирі. Від гріха подалі, його благословили приймати людей на монастирському кладовищі. 

Служіння у різних юрисдикціях

У 1939 році Західна Польща опинилася під окупацією Радянського союзу. Київський екзарх Москви в Україні митрополит Миколай Ярушевич відразу приєднав Почаївську Лавру до РПЦ. Радянська влада конфіскувала майно монастиря (совіти здирали навіть бляху зі споруд) і розігнала її насельників. Із 380 монахів лише 80 старців залишилося доживати в монастирі свого віку. Серед них був і прп. Амфілохій, який і далі жив на монастирському кладовищі і продовжував допомагати людям. 

Єдиною реальною силою, яка в той час противилась радянцям і не давала зачиняти храми, була УПА. Амфілохій допомагав лікувати поранених бійців, хоча в політику не втручався. Совіти спалили рідне село прп. Амфілохія. Багато односельчан опиралося насиллю. Люди йшли в ліси не грабувати перехожих, а рятуватись від репресій. Він безвідмовно лікував і тих "бандерівців". 

У 1941 році Україну захопили німці. Лаврські насельники зустрічали їх із хлібом-сіллю як визволителів. Московський екзарх Миколай Ярушевич утік до Москви. Предстоятеля Польської Церкви митрополита Діонісія німці не впускали в Україну. Владу над Лаврою захопив волинський архієпископ Олексій Громадський. 

У 1941 році Митрополит Діонісій написав два листи братії в Почаївську Лавру про те, що залишається їхнім священноархімандритом. Але Олексій Громадський їх приховав. Натомість він провів у 1941 році в Лаврі собор, в якому здебільшого брали участь його ж вікарні єпископи. На соборі він призначив себе очільником новоствореної Автономної Української Православної Церкви, яка підпорядковувалася Москві. Хоча канонічно Олексій Громадський мав підпорядковуватися Митрополиту Варшавському Діонісію, від якого отримав хіротонію. Крім того, в Україні перебував старший за хіротонією митрополит Олександр Іноземцев, якого просто проігнорували і не запросили на собор.    

У відповідь на це канонічне свавілля глава Польської Церкви Митрополит Діонісій Валединський призначив свого волинського митрополита Полікарпа Сікорського адміністратором новоствореної церкви – УАПЦ формату 1942 року, яка підпорядковувалася Польській Церкві. 

Олексій Громадський був хитрим церковним політиком, який вміло маніпулював канонами. Він умів загравати з нацистами, яким представлявся вірним союзником, і про всяк випадок прилаштовувався до совітів. Але Бога не перехитриш. У 1943 році його було вбито недалеко біля Лаври. 

У 1944 році Україну звільнили від фашистів. УАПЦ здебільшого емігрувала, Автономна Церква злилась із Московським Патріархатом. Почаївська Лавра разом із Волинською єпархією опинилася в складі РПЦ. Так преподобний Амфілохій автоматично став кліриком Московського Патріарахту.

Живе втілення Церкви Христової

Преподобний Амфілохій у 1925 році перебував у підпорядкуванні Польської Автокефальної Церкви. У 1939 році опинився в РПЦ. У 1942 році де-юре вважався кліриком УАПЦ, хоча де-факто належав до Автономної Української Церкви. Коли радянські війська звільнили Почаїв і Лавра перейшла під омофор Москви, він знову опинився в РПЦ. 

Амфілохій був свідком кількох єпископських соборів Польської Автокефальної церкви, які проходили в Почаївській Лаврі, і жодного разу не оскаржував їх рішень. При ньому у 1942 році відбувся об’єднавчий собор Української Автокефальної Церкви та Української Автономної Церкви, і він не виступив проти. Преподобний вийшов із протестом лиш у 60-их роках, коли комуністи зачиняли храми і розганяли у Лаврі людей. За це його запроторили у психіатричну лікарню і накачували наркотиками, але навіть там він зберігав любов. До кінця життя Амфілохію заборонили жити в Почаївській Лаврі, тому він повернувся у батьківську хату і приймав людей там.  

У всій цій історичній веремії преподобний Амфілохій незмінно продовжував своє служіння людям. Він любив усіх - чи то "бандерівців", чи то звичайних громадян Радянського союзу. Кожну людину він приймав як рідну, не вимагаючи довідки про канонічність чи паспорта про громадянство. Преподобний був втіленням євангельської любові Церкви Христової, у якій черпав духовні сили для свого служіння. Бо Церква завжди перебуватиме, як преподобний Амфілохій, у своїй хатині, а екзархати завжди минатимуть.

Денис Таргонський