Деталі

Опубліковано: Неділя, 26 травня 2024, 07:23

Перегляди: 450

Одного разу в Капернаумі Христос проповідував у переповненому людьми домі. Четверо чоловіків принесли знерухомлену паралічем людину, та ніхто з присутніх не хотів пропустити тяжкохворого всередину. Однак винахідливі друзі не зважали на черствість натовпу, а вилізли на дах, швидко розібрали стелю та мотузками опустили ноші прямо перед Христом. Ісус, ніскілечки не здивувавшись цій витівці, звернувся до страждальця так, ніби вже давно його знав:

– Кріпися, сину, прощаються тобі твої гріхи!

Паралізований не хотів жити овочем та обтяжувати близьких своїм існуванням. Він був би радий померти, якби міг, але рідні й друзі постійно повертали його до життя. Знеможена тілом, але горда духом людина змушена була миритися зі своєю залежністю від близьких та рідних. У хвилини відчаю, які видовжувалися у суцільну пітьму життя, вона не могла щиро молитися Богу. Лиш відчуття турботи близьких про себе пом’якшувало озлоблену від болю душу. Паралізований вже ні в що не вірив, але люди вірили в нього. Дивлячись на цю віру, Христос відігнав темні помисли від його душі: Бог, прощаючи, втішає. І коли паралізованому стало легше на душі, то присутні в домі книжники та фарисеї незадоволено перешіптуватися поміж собою:

 – Він зневажає Бога! Хто ж може прощати гріхи, крім Самого Бога?

Закон Мойсея зобов’язував юдеїв за свої гріхи приносити жертви. Юдейське духовенство мало право або списати гріх, або винести вирок за беззаконня. Первосвященники та фарисеї часто маніпулювали почуттям провини у своїх інтересах. Прощаючи особисто, Ісус спростовував штучно створений ними забобонний страх перед Богом. Таке «свавілля» Христа дуже збентежило книжників, адже страх був для них методом влади. У відповідь на буркотіння ображеної амбітності Ісус сказав:

– Що це ви думаєте в серцях ваших? Що легше: сказати паралізованому «прощаються тобі гріхи» чи сказати «встань, візьми свою постіль і йди»? Але щоб ви знали, що Син Людський має владу прощати гріхи на землі…

Христос повернувся до паралізованого і з легкістю Владики всесвіту велів:

– Кажу тобі: встань, візьми постіль свою та йди до свого дому! 

Паралітик упевнено став на ноги, взяв свою постіль і пішов. Бог дав людям особливий дар – любити одне одного. Саме любов є джерелом божественної влади людей прощати одне одному. Навіть біс не може завдати такого душевного болю, як одна людина іншій. Навіть Бог не може так втішити страждання душі, як її ближній. Всесильний не зміг би допомогти, якби хворий закрив від усіх своє серце. Людина не знає іншої людини так добре, як Бог, але має більше можливостей, щоб зігріти її своїм душевним теплом і спонукати до боротьби за життя. Бог посилає людям на допомогу не ангелів, а людей. Зцілюючи паралізованого, Творець лише завершив ту справу любові, яку робили для хворого його близькі. У цьому і полягає спільна запорука любові.

Денис Таргонський