Деталі

Опубліковано: Неділя, 16 лютого 2025, 06:18

Перегляди: 322

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Є в світі погляди, які неможливо забути. Це погляд матері, що виглядає сина з війни. Погляд батька, який чекає дзвінка від дитини, що загубилася в чужих краях. Це очі, які вдень вдивляються в далечінь, а вночі заплющуються тільки від утоми сліз. Це очі, які знають біль чекання, але не втрачають надії.

І сьогодні Христос розповідає нам про такий погляд. «Один чоловік мав двох синів. І молодший з них сказав батькові: “Батьку, дай мені належну частину майна!”» (Лк. 15:11-12).

Ці слова, як ніж у серце. Бо що вони означають? Вони означають, що син більше не хоче бути вдома. Що йому здається, ніби життя справжнє починається десь там, за порогом.

Батько міг би його зупинити. Міг би благати залишитися. Але він відпускає. Бо любов – це не в’язниця. Любов дає свободу.

А потім він залишається чекати. Син вирушає у «далекі краї», шукає щастя. Спочатку йому здається, що він усе правильно зробив. Його кишені повні, його дім – де він сам собі хазяїн. Він більше не «чийсь син», він – самостійний.

Але потім приходить біда. «Як витратив усе, настав великий голод у тому краї, і він став бідувати» (Лк. 15:14).

Здавалося б, він мав усе. А тепер він стоїть голодний, самотній, покинутий. Він шукає роботу і отримує найгіршу – пасти свиней. Він голодує так, що готовий їсти разом із ними. Але навіть цього йому не дають.

«Опам’ятавшись, він сказав: Скільки наймитів у мого батька мають у надлишку хліба, а я тут гину з голоду!» (Лк. 15:17).

Ось він – момент істини. Йому страшно, йому соромно, але він розуміє: тільки вдома його ще чекають.

«Встану, піду до свого батька і скажу йому: “Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою”» (Лк. 15:18). І він іде.

І ось що він не знає: Його батько весь цей час не спав спокійно. Його батько не жив, а чекав.

Його батько щодня виходив на дорогу і вдивлявся у далечінь, сподіваючись побачити рідну постать.

І коли нарешті він з’являється… «Коли він був ще далеко, батько побачив його й змилосердився; побігши, кинувся йому на шию і поцілував його» (Лк. 15:20).

Чуєте? Він був ще далеко, а батько вже побіг! Він не чекав пояснень. Не питав, де той був, що робив, чому повернувся. Він не вислухав навіть усієї покаянної промови. Бо він не думав про минуле. Він бачив перед собою найдорожче – сина, який повернувся.

Так чекає нас Бог. Так чекає Україна своїх синів і дочок. Так чекають матері тих, хто поїхав і боїться повернутися. Так чекають батьки, які не тримають зла, навіть якщо серце вкрите ранами чекання.

Але ось ще одна постать – старший брат. Той, хто не тікав. Хто залишався, хто працював, хто був поруч.

«Ось, стільки років я тобі служу, ніколи не переступав твоєї заповіді, а ти мені не дав і козеняти… А коли цей син твій, який розтратив твоє майно з блудницями, повернувся, ти заколов йому відгодоване теля!» (Лк. 15:29-30).

Як боляче чути ці слова… Він не називає його «братом», а лише «сином твоїм». Бо в його серці немає радості, лише образа.

Але батько відповідає: «Сину, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Тут треба таки веселитися і радіти, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, пропав – і знайшовся!» (Лк. 15:31-32).

Чи не буваємо ми такими ж? Чи не дивимося з осудом на тих, хто злякався, хто зневірився, хто помилявся? Чи не забуваємо, що Бог не рахує, хто скільки був праведним? Він просто любить.

Сьогодні ця притча – про нас. Про тих, хто загубився у війні, але тепер шукає дорогу додому. Про тих, хто лишався і втомився чекати. Про тих, хто боїться, що їм не пробачать. Про тих, хто не хоче прощати.

Але Бог каже кожному з нас: «Я чекаю. Я чекав завжди. Я не питаю, чому ти заблукав. Я не раху́ю, скільки часу тебе не було. Я не дорікаю. Я просто люблю.

І коли ти робиш крок у Мій бік – Я вже біжу тобі назустріч». І якщо наші серця будуть як серце Отця – ми теж будемо чекати.

Будемо прощати. Будемо любити. Бо тільки той, хто чекає і прощає, може справді сказати: «Я – дитя Божої любові».

Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький