Деталі

Опубліковано: Неділя, 11 травня 2025, 05:43

Перегляди: 319

Возлюблені у Христі брати і сестри! Є моменти, коли Слово Боже стає не лише пам’яттю, але й дзеркалом нашої сучасності. Деякі євангельські рядки звучать не як спогад про минуле, а як голос теперішнього — живий, пульсуючий, болючий і надійний. І сьогодні Церква ставить перед наші очі саме таке Євангельське читання.

Це розповідь про купальню — місце, де сходив ангел Господній і збурював воду, і перший, хто встигав у неї зануритись, отримував зцілення (Ін. 5:4). Але це також місце, де лежало багато — і хворих, і сліпих, і сухих, і забутих. Тих, хто чекав, але не дочекався. Тих, кого обійшли. Тих, хто мав надію, але врешті залишився з одним лише болем.

Серед них — чоловік, що хворів тридцять вісім років (Ін. 5:5). Його історія — це не лише драма однієї душі. Це символ усього людства. Людства, паралізованого страхом, зневірою, болем і звичкою до безсилля.

І от у цю глибоку тишу, в цю безнадію, приходить Христос. Не для того, щоби дати пояснення. А для того, щоби дати відповідь. Не словами — а присутністю.

«Хочеш бути здоровим?» (Ін. 5:6) — запитує Господь. Питання на перший погляд дивне, майже риторичне. Але воно — дуже глибоке. Адже не завжди людина справді хоче зцілення. Іноді біль стає частиною ідентичності. Іноді ми влаштовуємо собі «житло в тіні недуги» — бо це знайомо, зрозуміло, виправдано. Ми звикаємо до паралічу, до жертви, до бездіяльності.

Христос ніколи не зцілює силоміць. Його запитання — це пошана до людської свободи. 

Це запрошення: «Чи хочеш ти жити інакше? Чи готовий піднятись? Чи здатен відмовитись від старого себе, щоб прийняти нового?»

І відповідь людини вражає: «Господи, не маю людини, щоб, коли збуриться вода, вкинув мене в купальню...» (Ін. 5:7). Це не просто жалість. Це — крик самотності. «Не маю людини...» — ці слова звучать і сьогодні. Вони звучать на розбомблених вулицях. У покинутих селах. У вікнах багатоповерхівок, що більше не світяться. Це слова вдів і сиріт, поранених і знесилених. Слова мільйонів українців, які втрачають і не мають кому довірити біль.

І от саме до такого — самотнього, забутого, розчарованого — приходить Христос. І не каже: «Ходи за Мною», а промовляє: «Встань, візьми постіль твою і ходи» (Ін. 5:8). У цьому — вся суть дива. Не лише у зціленні. А у свободі. У новому початку.

Христос дає не тільки здоров’я. Він дарує людині гідність. Дає дорогу. Дає вибір.

А далі — друга зустріч. У храмі. І Христос каже: «Ось ти видужав. Не гріши більше, щоб не сталося з тобою чого гіршого» (Ін. 5:14). А що може бути гіршим за тридцять вісім років у паралічі?

Гірше — це повернутись до гріха після зустрічі з Богом. Знехтувати благодаттю. Витратити дар на марноту. Зцілення зобов’язує. Бо коли ти вже стоїш — ти маєш відповідати за цей крок.

Це слово — і про нас. Про сучасну Вифезду — нашу поранену землю. Господь і сьогодні проходить поміж окопів, лікарень, підвалів і руїн. Він бачить нас. Не запитує, скільки разів ми падали. Не дорікає. Лише шепоче: «Хочеш бути здоровим?»

І якщо ми — як народ, як Церква, як кожна душа — відповімо хоча б тремтінням серця, Господь скаже: «Встань. І йди». І тоді наша хода стане свідченням. Наш біль — молитвою. Наше життя — проповіддю.

І тоді починається справжнє воскресіння. Не те, що гучне й очевидне, а те, що розгортається в тиші щоденності. Коли хтось піднімається з розпачу. Коли хтось пробачає. Коли хтось не здається, хоч мав усі підстави здатися. Коли після темної ночі хтось знову запалює лампадку надії.

Так, Господь не завжди зцілює миттєво. Але завжди приходить. У кожну Вифезду — і духовну, і історичну. І нині наша Вифезда — це Україна. Це наші фронти. Наші лікарні. Наші домівки, що перетворились на шпиталі для душ. Це наша спільна рана, яка болить — але єднає.

І поки триває ця війна — не лише на полях бою, а й у серцях — ми маємо шанс почути тихе Христове: «Встань». І прийняти це як заклик не тільки до руху, але й до зміни. Бо іноді найбільше диво — не в тому, щоб пройтися фізично, а в тому, щоб пройтися духовно: з ненависті — до прощення, з відчаю — до надії, з темряви — до світла.

Господь не питає, скільки разів нас зрадили, не вимагає бездоганності, не міряє нашу віру на міцність. Він просто приходить. Як Той, Хто не обійшов. Хто не пройшов мимо. Хто почув наш крик: «Не маю людини». І Сам став Тією Людиною. Для кожного.

Возлюблені, пам’ятаймо: навіть у найбезнадійнішій ситуації ми не самі. У нашому житті, як і в тій Євангельській історії, може бути купальня — повна безнадії. Але завжди є Христос — повний милості.

І якщо ми сьогодні чуємо це Євангеліє — значить, це Слово звернене до нас. Воно кличе нас не просто вірити — а відповідати. Не просто чекати — а йти. Бо той, хто колись лежав, сьогодні вже стоїть. І ми, зранені, але не зламані, покликані йти — і нести Христа іншим.

Нехай же наша віра буде живою відповіддю на Його запрошення. А наша хода — свідченням того, що навіть посеред війни можна йти за Христом. І нести не тільки свій біль, але й світло — тим, хто ще лежить.

+ Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький