Деталі

Опубліковано: Неділя, 26 жовтня 2025, 05:15

Перегляди: 372

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Євангеліє сьогоднішньої неділі (Лк. 7:11–16) розповідає про одну з найзворушливіших подій у земному житті Спасителя — про воскресіння сина Наїнської вдови. Це не просто оповідь про чудо. Це — слово про співчуття, про силу Божої любові, яка торкається самої смерті й перемагає її.

«Після цього Він пішов до міста, яке зветься Наїн. І сталося, що з Ним ішли численні Його учні та багато людей. Коли Він наблизився до міської брами, виносили мертвого — єдиного сина у матері, яка була вдовою; було з нею багато людей із міста» (Лк. 7:11–12).

Ця коротка сцена — дві процесії, що йдуть назустріч одна одній. Одна — процесія життя: Христос, Його учні, Його слово, Його благодать. Друга — процесія смерті: мати, що ридає, люди, які несуть тіло юнака, відчай і темрява. І саме на перехресті цих двох процесій стається чудо.

«Побачивши її, Господь змилосердився над нею і сказав їй: Не плач!» (Лк. 7:13).

Ці два слова — «Не плач!» — звучать крізь століття. Вони сказані кожній людині, що втратила, що стоїть над могилою, що не бачить надії. Вони сказані всім матерям України, які сьогодні оплакують своїх синів, які не повернулися з фронту. Христос не говорить їм порожніх слів утіхи — Він входить у сам біль, у саму глибину скорботи. Його «Не плач!» — це не наказ, а обіцянка. Бо за цими словами стоїть дія.

«Підійшовши, Він доторкнувся до мар; ті, які несли, стали. І Він сказав: Юначе, кажу тобі, встань! І мертвий підвівся й почав говорити. Тож Ісус віддав його матері» (Лк. 7:14–15).

Це одне з найніжніших місць у всьому Євангелії. Христос не говорить до натовпу, не виголошує проповіді — Він просто повертає сина матері. У цьому жесті — усе серце Бога: любов, що оживляє. Любов, яка не мириться зі смертю. Любов, яка завжди сильніша за відчай.

Дорогі брати і сестри! Ми живемо у часі, коли смерть здається надто близькою. Війна забрала тисячі життів. У кожному місті, у кожному селі є своя Наїнська процесія — мати, що несе сина. І в цьому страшному ході народного болю Христос і сьогодні виходить назустріч. Він не стоїть осторонь, Він не споглядає з неба. Він іде поруч. Він торкається наших ран. Він каже: «Не плач». І хоча нам здається, що це неможливо — що сльози не спинити, — Він поступово робить своє чудо: перетворює розпач у надію, смерть — у життя.

Може, не завжди у вигляді тілесного воскресіння, як у Наїні, але завжди — у воскресінні серця. Бо Христос і нині піднімає тих, хто впав під тягарем втрат, хто втратив сенс, хто не бачить світла. Його слово «встань» — це заклик не лише до юнака, але й до кожного з нас. «Встань!» — із безсилля. «Встань!» — із відчаю. «Встань!» — із духовної смерті.

І ми віримо, що Господь воскресить не лише окремих, а й увесь наш народ. Бо написано: «А всіх охопив страх, і вони прославляли Бога, кажучи: Великий пророк з’явився між нами, і Бог відвідав Свій народ!» (Лк. 7:16). Так само і сьогодні Бог не залишив України. Він «відвідує Свій народ» — у капеланах, що несуть Слово Боже на фронті, у лікарях, що рятують життя, у волонтерах, що підтримують втомлених, у матерях, що моляться ночами. У всіх, хто не зневірився, попри біль.

Наїн — це не лише давнє місто в Палестині. Це образ кожного серця, що пережило втрату. І кожного разу, коли ми чуємо від Христа: «Не плач», — ми маємо силу вірити, що наш біль не марний, що наші сльози не пропадуть, що наші сини не забуті Богом. Бо той, хто воскресив сина вдови, воскресить і нашу землю, і наш народ, і всю Україну.

Хай ці євангельські слова стануть для нас джерелом утіхи й віри. Хай вони нагадають нам, що навіть коли брами міста здаються воротами смерті, Христос стоїть поруч, готовий сказати: «Юначе, кажу тобі, встань». І тоді серце оживе. І тоді сльози перетворяться на молитву. І тоді ми, як народ, скажемо з вірою: «Бог відвідав Свій народ».

+Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький