joomla

Утворення незалежних Помісних Православних Церков – це складний процес розвитку устрою єдиної Вселенської Церкви Христової. Він залежить від багатьох внутрішньо-церковних, релігійно-суспільних та політичних факторів. Досвід століть показує, що у випадку виникнення незалежної держави, Православна Церква на її території, через деякий час стає незалежною, тобто – помісною. Це говорить про тісну взаємодію устрою Церкви і держави та існування нерозривного, зв’язку між державним суверенітетом і церковною незалежністю.

Вплив держави є одним з вирішальних факторів у розвитку адміністративної структури церковної організації. Це зумовлено тим, що Церква виникла в державі – Римській імперії, і продовжила в ній своє існування, поступово сприймаючи моделі адміністративно-територіального розподілу. Відбулась рецепція, яка знайшла своє вираження в церковних правилах. Це підтверджує 6-е правило І Вселенського Собору 9-е правило Антіохійського Собору. Далеко не  останню роль в цьому процесі зіграв і етнонаціональний фактор про який говорить 34-е Апостольське правило. Християнізація Римсько-Візантійської імперії стала тим вирішальним фактором, який визначив подальшу перспективу розвитку церковного устрою. Античні мегаполіси, з давньою християнською історією, стають кафедральними містами великих патріархатів, а нова столиця Константинополь отримує статус Нового Рима. Цей процес цілком відзеркалено в Церковних правилах того часу  (2-е, 3-е правило ІІ Вселенського Собору, 17-е та 28-е ІV Вселенського Собору, 38-е VІ Вселенського Собору).

Безпосередній вплив держави на розвиток церковного устрою розпочався після визнання християнства державною релігією Візантійської імперії та поступового досягнення між ними симфонії. Бажання імператорів бачити єпископа столичного Константинополя у статусі керівника всієї Візантійської Церкви, стимулювало появу Константинопольського Патріархату та конкретне виокремлення давніх Східних Патріархатів. На цьому процес Церковної централізації не завершується. Розповсюдження християнства внаслідок місіонерської діяльності, торгово-економічних зв’язків, переселення народів, зміни політичної карти світу і появи нових держав сприяли процесу утворення нових національних Помісних Церков.

Залежність розвитку церковної організації від етнонаціональних і адміністративних факторів знайшла своє вираження не тільки в Римсько-Візантійській імперії, але й в усіх державах, де християнство стало національною релігією. Канонічний кодекс констатував сприйняття Церквою адміністративного поділу держави в межах Візантійської імперії, але подібний розвиток церковного устрою відбувся і в інших державах. Це підкреслює, той нерозривний зв’язок між устроєм Церкви і держави який існує в питаннях державної незалежності і церковної автокефалії.

Відчуття і усвідомлення себе як окремої, незалежної етнічної одиниці сприяють виникненню нових держав серед слов’янських народів. На Балканах з’являються Болгарське Царство, Сербія, в центральній Європі Київська Русь, влада і народ яких хочуть бачити в своїй незалежній країні незалежну Помісну Церкву, на чолі із Предстоятелем.

Історія повторилася у ХІХ ст., коли незалежними державами стали Румунія і Греція, що автоматично порушило питання про церковну автокефалію останніх. Цей процес триває і сьогодні. Величезні багатонаціональні імперії розпадаються, а народи продовжують жити своєю релігійною культурою, творити або відроджувати власні традиції державотворення. За таких обставин Церква в адміністративному відношенні не є винятком. Утворення нових Помісних Церков не суперечить самій природі Церкви та її догматично-канонічним нормам.

Всі християнські держави мали у своїй основі духовні цінності, свою національну ідею, мову. Носієм цих цінностей була національна незалежна Церква. За участі національних Церков поставали нові міцні держави, і навпаки – без церковної підтримки державотворчий процес залишався незакінченим. Більше того, такі держави зникали з політичної карти світу, а такі народи розчинялися серед інших.

Виникнення нових Помісних Церков за активного сприяння державної влади в цілому разом з церковно-правовими основами автокефалії можна розглядати як досвід Церкви у вирішенні питання становлення незалежних Церков. З точки зору церковного права історичні події можна розглядати як прецедент, який за відсутності визначених канонів стає джерелом права. В такому випадку набуття Помісними Церквами автокефалії за активного сприяння державної влади є цілком виправданим.

Приклади набуття автокефалії Грузинською, Болгарською, Грецькою і Російською Православними Церквами промовисто свідчать, що українська держава і народ також мають право на утворення єдиної Української Помісної Православної Церкви. Православна Церква відіграла значну роль в історії українського народу. Християнство прокладало собі шлях до наших земель через князівську верхівку суспільства: княгиня Ольга, князь Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Єдність віри сприяла етнічній консолідації різних племен навколо Києва. Національна церква була джерелом сили для народу, допомагаючи пережити скрутні часи.

Свого часу за право автокефалії успішно боролись великі князі Київської Руси-України. Ще більшого успіху досяг уряд Директорії УНР, який 1 січня 1919 р. проголосив закон про незалежність Української Церкви та зробив все для її визнання Вселенською Патріархією. На жаль це питання так і залишилось невирішеним внаслідок несприятливих обставин в політичному і церковному житті.

Нові можливості для створення єдиної Помісної Церкви в Україні з’явилися після відродження української державності у 1990 р. Слід зазначити, що якби українська влада на чолі з Л. Кравчуком не зволікала з вирішенням цього питання у 1992 р. то можливо на сьогоднішній день проблем в Українському Православ’ї і не було.

Десятирічний період керівництва Україною Л. Кучми 1994-2004 рр. в цілому негативно позначися на церковному житті. Відкрита підтримка владою УПЦ МП та намагання перетворити її на Українську Помісну Православну Церкву без участі інших українських православних церков не принесли позитивних зрушень для виходу з церковної кризи. Щоправда в Київському Патріархаті вдячні і за ті незначні кроки на зустріч збоку режиму президента Л. Кучми які проявились у відродженні Михайлівського Золотоверхого монастиря та сприянні у будівництві інших храмів.

Якісно новий підхід у вирішенні проблем Українського Православ’я демонструє чинний Президент України, Віктор Ющенко. Зініційовані Президентом  зустрічі з єпископатом двох найбільших православних конфесій України УПЦ МП та УПЦ КП з закликом розпочати переговорний процес дали побачити Президенту та українському суспільству хто на сьогоднішній день насправді зацікавлений в незалежності України та Української Православної Церкви.

Неодноразові переговори Президента з Вселенським Патріархом, приїзд останнього до України на святкування 1020-ття хрещення Київської Руси-України та обіцянки Віктора Ющенка найближчим часом зібрати у Софії Київській представників усіх Помісних Православних Церков для вирішення питання долі Української Помісної Православної Церкви в цілому викликають обнадійливі сподівання.

Будівничий нашої духовної школи і великий борець за незалежність Української Церкви приснопам’ятний митрополит Даниїл (Чокалюк) у своїх проповідях і промовах неодноразово наголошував: "Якщо Господь благословив Україні  стати  незалежною державою то Він благословив бути і єдиній Українській Помісній Православній Церкві... ". У цих словах нашого мудрого покійного архіпастиря закладений глибокий зміст: встановлення історичної справедливості та промисел Божий про кожен народ. Тому сьогодні нам як продовжувачам справи наших славних пращурів і наставників треба боротися, вірити, молитися і просити Бога про те, щоб Він направив наших державних та церковних керівників на розбудову Української держави та Української Помісної Православної Церкви.

Доповідь викладача Рівненської духовної семінарії
Колота Сергія Вікторовича.
Актовий день РДС, 11 грудня 2008 р.