Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Вівторок, 17 листопада 2015, 16:10

Перегляди: 1054

Архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон очолює Рівненську єпархію УПЦ Київського патріархату. Водночас, він є головою Управління зовнішніх церковних зв’язків Київського патріархату. Наразі 35-річний владика часто зустрічається з представниками міжнародних організацій, закордонних журналістів та з делегаціями відвідує багато країн Європи. Про що говорять під час цих зустрічей – далі у інтерв’ю:

– За останніми підрахунками, у Рівненській області найбільше релігійних громад, які перейшли з Московського патріархату під юрисдикцію Київського. Скажіть, з чим це пов’язано, і чому саме на Рівненщині більше третини всіх переходів по Україні?

– Зараз ще три у стані переходу, тобто загальна кількість 15. Ви знаєте, не потрібно шукати дуже багато причин. Вона одна і дуже проста. В першу чергу, люди почали розуміти, що назва «Українська православна церква» вже давно не відповідає дійсності. По суті, це російська православна церква в Україні. І, якщо в східних регіонах, південних, частково північних з цим легше миритися, бо ми знаємо, яка діяльність була, особливо у часи попередньої влади, за часів Януковича. Ми знаємо, які патріотичні настрої людей, зокрема, у західній Україні: люди вже давно розбираються у політиці і у поглядах. Тому, коли священники УПЦ Рівненської єпархії почали дозволяти собі не проводити молитов за Україну, не дозволяли відспівувати воїнів і тих, які на Майдані загинули. І потім, коли почалася неоголошена війна на Сході, люди остаточно переконалися, що, дійсно, це не є українська церква. Перше село, яке наважилося на перехід дало приклад іншим.

Я про це довідався вже по самому факту, після того, як пройшли збори. Попередньо запропонували священику Московського патріархату спільну молитву, на що він їм відповів однією фразою: «краще я буду молитися у лісі на пеньку, аніж з Київським патріархатом». Парафіяни сприйняли це як його відмову і зібрали збори. На цих зборах майже одноголосно громада перейшла в юрисдикцію Київського патріархату. Після таких подій мені нічого не залишалося, як прийняти цю парафію. Не може парафія бути без духовного керівництва, адже вона може бути втраченою і в плані духовному, і фіксованому, як парафій.

Раніше люди думали, що це неможливо зробити. Так їм промивали мізки більш, як 20 років: «Ви в канонічній церкві, більше ніхто не спасається, навіть римо-католицька церква не спасається» і так далі. Люди були, і до цих пір ще є заляканими. Вони ще досі думають, що спасіння душі можливе тільки «в канонічній церкві». Хоча самі навіть близько не розуміють, що насправді є канонічна церква, якої взагалі як такої не може існувати. Церква вона або є церквою, яка керується духом святим, або її немає. Коли парафіяни це зрозуміли, і почався цей процес. Зупинити його може тепер лише сама УПЦ, в першу чергу, престоятель Онуфрій. Якщо він наважиться і зробить перший крок – визнає агресію.

До цих пір агресія з боку Росії не визнана УПЦ. До цих пір їхні парафії на Сході співпрацюють з бойовиками так званих «ДНР» та «ЛНР».

Допомагають їм, підтримують ту ідеологію. Ще до цих пір розповсюджують наразі втрачену ідеологію «русского міра». Це і є головною причиною, чому парафію переходять до Київського патріархату.

– Минулого року була спроба примирення: підписання Меморандуму у Рівному з метою утворення Єдиної Помісної Церкви. Хоча, підписи пізніше в УПЦ відкликали. Скажіть чому не вдалося реалізувати план.

– Цей Меморандум конкретно стосується суто православних єпархій, зокрема, Київського та Московського патріархатів. Як тільки це відбулося, у всіх був позитивний настрій, у тому числі, у владики Анатолія та Варфоломія (моїх колег з Московського патріархату). Але, як тільки про це стало відомо, у першу чергу, у Києві, а потім у Москві, то це викликало дуже сильний спротив. Лише за одного пункту: ми засудили агресора, тому у владик з Московського патріархату було два виходи: або також виходити з УПЦ, або негайно відкликати підписи. В іншому випадку, вони просто могли бути позбавлені сану або права звершувати богослужіння. Їх навіть могли перекинути у інші єпархії, навіть за межі України до Російської Федерації.

– Чи є можливість зараз консенсусу і створення Єдиної помісної Церкви?

– Можливість завжди є. Я хочу повторити слова нашого предстоятеля Святійшого Патріарха Філарета, який постійно говорить, що процес об’єднання православних церков в Україні в Єдину Помісну Церкву вже давно почався і його неможливо зупинити. Або він відбудеться наступним чином: більшість парафій перейдуть до Київського патріархату і тоді вже не буде іншого варіанту, як визнати факт об’єднання. Ієрархії Московського патріархату в Україні чекають Собору 2016 року, який має відбутися у Стамбулі (в Константинополі) і чекають добрих результатів. Ми теж чекаємо. Якщо Вселенська Церква буде сміливою і зробить той рішучий крок, який мала б вже давно зробити, зокрема, визнає православні конфесії в Україні рівними. Якщо взяти облачення, канони, статут – все чинопослідування – немає абсолютно ніякої відмінності, лише мова. Хоча, нам уже відомо, що деякі священники звершують Таїнства хрещення, чи вінчання, чи інші богослужіння, крім літургії, на українській мові. Тобто, поступки є певні. Якщо Вселенський патріарх та інші помісні Церкви підтримають цю ініціативу, то тоді вони ще пришвидшать сам процес об’єднання. Тоді цей процес відбудеться в одну мить.

Якщо ми думаємо, що об’єднати може людина чи патріарх, ми помиляємося. Людина може тільки роз’єднати, а об’єднати може безпосередньо Бог.

Підтвердженням цього є фраза з Святого Євангелія: «що неможливе для людини, можливе для Бога». Ми віримо у це і молимося, щоб в Україні була одна Помісна православна Церква. Тоді наша держава отримає не лише підтримку духовну, а й фундамент, у тому числі, ідеологічний, без якого неможливе існування України як окремої нації.

– Які у Вас стосунки з митрополитами Варфоломієм, Анатолієм після відкликання підписів. Ви якось комунікуєте з ними?

– На жаль, у нас немає особистого спілкування. Ми вітаємося один з одного лише на офіційних заходах.

– Ви повернулися з Латвії. Як там оцінюють ситуацію в Україні?

– Я можу сказати загальний погляд не тільки Латвії, а й абсолютно усіх європейських держав, адже за останніх два роки я був уповноважений Святійшим Патріархом Філаретом відвідувати різні країни, зокрема, парламент у Фінляндії, бундестаг у Німеччині, також, було проведено ряд дуже цікавих зустрічей.

Ми переконалися, що вся Європа визнає агресію з боку Росії і з нетерпінням чекає, що сама Росія прийде до тями, зокрема, її керівники разом з президентом Путіним, і зроблять цей важливий крок – відкличуть бойовиків.

Таким чином, дотримаються Мінських домовленостей та буде вирішено цей військовий конфлікт. Щодо ситуації міжцерковної, то теж я можу сміливо сказати, що більшість політиків вже почали розуміти (дехто більше, дехто менше), що в Україні, окрім військового, є ще один великий конфлікт – релігійний. Якщо УПЦ КП повністю підтримує свій народ, зокрема, щоб Україна дійсно стала частиною Європейського союзу, то більша частина Московського патріархату, як невіддільна частина Російської православної Церкви заперечує цей процес. Всіма можливими способами гальмує його і формує думку щодо себе і загальної ситуації в релігійному плані.

У Латвії ми були запрошені українським послом і були присутні на відкритті пам’ятника Тараса Шевченка, який безпосередньо провели прем’єр України та Латвії. Потім був звершений чин освячення цього пам’ятника.

– Ви часто приймаєте членів ОБСЄ та міжнародних журналістів. Скажіть, чи були випадки, коли Ви їх переконували у протилежному стосовно ситуації в Україні?

– Ніколи мені не доводилося переконувати спостерігачів ОБСЕ і журналістів у чомусь. Як правило, їх цікавлять самі події і факти.

І коли ми починаємо наводити факти, які вже відбулися, то Ви самі розумієте, що людина, особливо журналіст, вміє швидко, майже миттєво, проаналізувати, зробити аналітику і сам переконується у думці, яка є загальновідомою, і якої дотримується більшість українського суспільства. Тобто, що дійсно в Україні є агресія, що дійсно Україна терпить від Росії. Щодо церковної ситуації, багато журналістів, особливо ОБСЄ, ставлять нам питання відносно процесу переходу парафій – таке, яке Ви поставили. Ми їм розповідаємо факти, а вони самі розуміють, що відбувається.

– Ви раніше були єпископом Чернігівським і Ніжинським. Скажіть, якщо порівняти парафії у Рівненській і Чернігівській областях, є кардинальні відмінності?

– Дуже цікавий момент. Що стосується парафіян Київського патріархату, що у Рівному, що у Чернігові, вони абсолютно однакові. Тобто, це люди з чіткою позицією, в першу чергу, проукраїнською. Це свідомі громадяни. Це дійсно побожні парафіяни: не зазомбовані, незаангажовані, які мають свою думку, які розуміють, що з їх думкою рахуються. Немає такого, що я як архієрей сказав, що треба так зробити і мені повинні безпосередньо підкоритися всі: священники і миряни. Є деякі моменти, що стосуються суто адміністративно-богослужбового моменту, то, де я розумію, що повинен безпосередньо керувати (щодо настоятелів, вирішення деяких спірних питань) – тут не підлягає сумніву. Щодо прийняття загальних рішень, то у Київському патріархаті завжди поважають думку парафіян. У цьому плані парафіяни, що у Чернігові, що у Рівному однакові. Що ж до парафіян Московського патріархату, то на Чернігівщині в деяких парафіях ситуація значно гірша, тому що там дійсно відчувається великий вплив Росії. Зокрема, це прикордонні парафії. Там дуже важко змінити думку, тим паче, велика частина Чернігівської області до цих пір дивиться канали суто російського телебачення. На жаль, українські канали до багатьох сіл не доходять. Відповідно, у них формується своя думка.

– У вільний час, крім релігійних, які книги Ви читаєте?

– В першу чергу, мушу Вам признатися, що вільного часу фактично немає. А якщо звільняється, то я їду з Рівного на Київ, або повертаюся до Рівного, або якщо це поїздка в літаку, тоді дійсно з’являється вільний час. Я або користуюся електронною книгою, в першу чергу намагаюся трохи прочитати новини. І, само собою, треба поновлювати знання з церковних канонів. Так як нас називають неканонічними наші брати, то ми в першу чергу маємо знати всі канони. І не тільки знати, але й дотримуватися. І, само собою, творіння святих отців, чи повчальні проповіді Іоанна Златоуста чи інших світил православної церкви. Якщо іноді лишається ще вільний час, дуже мені цікаво читати «Кобзаря», бо тут у дуже простих поетичних рядках закладений дуже глибокий зміст. Дуже багато віршів Кобзаря до цих пір перегукуються не тільки з тою епохою, в якій жив Шевченко, а і навіть з нашими сучасними подіями в Україні.

– Ви народилися у тернопільській області у родині священника. Це якось вплинуло на Ваш вибір піти по «релігійній стежці»?

– Звичайно, вплинуло. З дитинства батько мене готував, щоб я теж у свій час закінчив семінарію і пішов священицькою дорогою. Але, ніколи не змушував. Я мав можливість цікавитися абсолютно всім, чим я міг би цікавитися. У свій час, після дев’ятого класу, я спробував себе у медицині. Я про це рідко комусь розповідаю, але був у мене такий потяг, що мені цікаво було займатися справою лікаря. Але, на жаль, вже тоді я розумів, що мені подобається більш духовне лікування. І дуже добре, що я півроку спробував у медицині. Я не завершив навчання, повернувся у середню школу, закінчив. Вже з атестатом середньої освіти вступив у Київську духовну семінарію. Після її закінчення я свідомо прийняв рішення постригтися у ченці в Михайлівському золотоверхому і вже у сані ієромонаха закінчував духовну академію.

– Що Вас мотивувало прийняти постриг?

– Я зрозумів, що монахи мають більше часу присвятити себе Церкві і Богу. Звичайно, я навіть не міг подумати – це я дійсно кажу щиро – що я буду архієреєм. Я хотів себе повністю присвятити монашому життю, бути постійно у монастирі. Мені дуже сподобалася фраза одного зі старців, який сказав, що монах отримує право вимолювати декілька поколінь свого роду до себе, а також закликає благословення на всю родину на декілька поколінь, які будуть жити після мене. Це був один з моментів, через які я зважився на такий крок і прийняв монашество, за що до цих пір не жалкую. Хоча, як кажуть, у свій час Патріарх покликав мене до архієрейського служіння. Я не дуже хотів цього, але Патріарх мені сказав: «Якщо Ви справжній монах, то Ви маєте розуміти, що справжній монах нічого ніколи не просить і ні від чого не відмовляється». На що я смиренно схилив голову і погодився. Хоча, навіть, перебуваючи зараз в архієрейському сані, я живу цим переконанням, що в першу чергу я монах, а тоді вже архієрей, адміністратор, керівник і так далі.

– Багато зараз мови про розкіш у Церквах, зокрема, Московського патріархату: яхти, оздоблені потяги і тому подібне. Скажіть, чи може Церква використовувати таке майно, яке могло б піти на інші цілі?

– На перший погляд, Московський патріархат і безпосередньо російська церква можуть вважатися для нас ненависними, але з етичних міркувань я не буду осуджувати патріарха Кирила. Чому? Це його особисте життя і він сам буде за себе давати відповідь перед Богом. А що стосується церковної розкоші в загальному, тут залежить від людини. Знаєте, дуже багато критики є і в Київському патріархаті. Я не буду говорити про когось, а скажу про себе. В мене теж є автомобіль, я ним користуюся. До автомобіля ставлюся не як до засобу розкоші, а транспорту, завдяки якому можна зробити вдвічі, або втричі більше роботи. Я можу собі дозволити користуватися загальноміським транспортом, але це займає дуже багато часу. З автомобілем я можу зробити за день більше роботи, аніж якби його в мене не було.

– Скільки капеланів зараз з Рівненщини служать у зоні АТО?

– На пропозицію держави, безпосередньо Президента, ми відповіли позитивно. З серпня місяця цього року щомісяця від 30 і до 60 священників нашої Церкви проводять повноцінне капеланське служіння у зоні АТО. Від нашої єпархії входить від 3-5 до 10-12 священників.

Це залежить від самого набору. Це священники, які ідуть добровільно, свідомо, вони розуміють ризик. На жаль, ми не можемо гарантувати безпеку – ніхто не може гарантувати. Вони розуміють, що не можуть взяти фізичну зброю в руки, але Господь нам дав іншу зброю – ідеологічну і духовну зброю. Це є слово Боже. Коля священник потрапляє в зону АТО, перше, що він робить – звершує богослужіння, підтримує молитовно, спілкується. Це той самий психолог, але якщо психолог має інтелектуально-моральні сили, у священика є більше – Божа благодать. Він може провести сповідь, причастити. Святе причастя зцілює не лише душу, але й тіло. А це потрібно для багатьох наших воїнів.

– Як розвиватиметься ситуація в зоні АТО далі, на Вашу думку?

– Як би далі в загальному не розвивалася ситуація, результат буде один – перемога і мир. Мир не ціною того, що ми здамо свої інтереси, а відбудеться мир ціною перемоги. Тобто, або вони самі здадуть зброю, або ми їх відтіснимо, або Бог дасть ще якісь особливу ситуацію, яка своєрідним чином вплине на те, щоб ця війна закінчилися.

Ця війна закінчиться єдиним результатом: Україна не втратить своєї територіальної цілісності і, навіть те, що відбулося у Криму: у свій час буде момент, що і Крим буде українським.

Зусилля людей, які у минулих століттях працювали, аби приєднати його до України не минуть дарма. Це життєво необхідно для тих, хто там живе: це щодо водних ресурсів, палива, енергетики і так далі. Крим зможе розвиватися лише у складі України. Нас чекає тільки перемога і остаточне утвердження у тому, що Україна вже давно сформувалася як єдина нація, держава з єдиними принципами і дуже хорошими людьми.

Автор: Максим Безека 

Джерело: irivne.info