Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Субота, 05 грудня 2015, 16:33

Перегляди: 7868

Сьогодні в Православному Світі існує більше 15 Помісних Православних Церков. Їхні предстоятелі у встановленому порядку першості поминаються під час пешосвятительських богослужінь.

Саме у поминанні предстоятелів Помісних Церков показується єдність всієї Церкви Христової. Слід зазначити що на сьогодні існує два диптихи (списки) предстоятелів: Константинопольський і Московський, адже до списку Церков визнаних Вселенським Патріархом та іншими східними Патріархами не входять Американська Церква, як автокефальна і Японська Церква, як автономна. Також ні в одному з диптихів не поминається предстоятель УПЦ МП, адже ця Церква є невід’ємною частиною Російської Православної Церкви.

Окрім загальновизнаних Помісних Православних Церков в даний час існують також Церкви, які виборюють свою незалежність: Українська, Македонська, Чорногорська і поки що не мають офіційного визнання іншими Православними Патріархами.

З історії Церкви відомо, що автокефалія (незалежність) Церков спочатку проголошувалася кожною Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков.

Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема – незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Ієрархічний порядок православних Патріарших кафедр. Історія диптиху. Поняття диптиху

У церковному суспільстві під терміном «диптих» розуміється упорядкований список Помісних Автокефальних Православних Церков і, відповідно, послідовність поминання їх Предстоятелів під час богослужінь.

Cаме ж слово «Диптих - диптиха» грецького походження (diptychos - вдвічі складений) і позначає двоскладову ікону, картину.

На підставі диптиха розподіляються місця при співслужінні глав та представників Церков, а також під час їх присутності на соборах, всеправославних форумах та інших спільних заходах. Таким чином диптих є однією з основ церковного етикету.

На формування сучасного диптиха вплинули різні фактори: стародавність Церков, хронологічна послідовність проголошення автокефалій, політичне значення міст з кафедрами перших єпископів. З православної точки зору, всі автокефальні церкви рівноправні, і місце їх у диптиху не надає певній Помісній Церкві ніяких переваг і привілеїв по відношенню до тих Церков, які займають наступні місця в диптиху.

Це ж відноситься і до Церкви, яка має першість у диптиху.

Існує навіть термін «першість честі», але ніяк не влади, і виражається воно лише у першості перед престолом при співслужінні першоієрархів Помісних Церков, в головуванні на церковних соборах і на інших офіційних зібраннях, у першому місці в підписах під церковними актами, прийнятими всіма або декількома Помісними Церквами.

Аналогічним чином і місце в диптиху всякої іншої Церкви визначає місце її Предстоятеля у вівтарі при співслужінні з іншими Первоієрархами, а також місце його підпису в послідовності підписів його братів першосвятителів.

Історія формування диптиха

До часу Халкидонського собору склався диптих перших єпископів християнської Церкви: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський. Єпископи цих п'яти перших престолів титулувались тоді патріархами.

У IX столітті склалося своєрідне вчення про пентархію. Згідно з цим вченням в Церкві може бути лише п'ять патріархів (подібно до того, як є тільки п'ять почуттів) і весь всесвіт має бути поділений між ними.

Теорія «пентархії», позбавлена і канонічних, і історичних підстав, давала згодом представникам з Константинопольського Патріархату уявні доводи у відстоюванні церковної гегемонії над негрецькими Православними Церквами. Тенденція, що реалізувалася в цій теорії, існує і нині, вона служить іноді причиною ускладнень у взаєминах східних Патріархатів та Помісних Церков, які отримали автокефалію в II тисячолітті від Різдва Христового.

III Вселенський собор не залишив ніяких розумних церковних підстав для розвитку вчення про виняткові переваги п'яти перших престолів християнського світу.

Римські єпископи, що була першими у древніх диптихах, вже з VI століття почали заявляти претензії на владу над усією кафоличною (вселенською) Церквою, обґрунтовуючи їх уявним верховенством первоверховного апостола Петра, «князя апостолів», як його називають на Заході, над іншими апостолами. Але першість честі Римської кафедри, однак, з православної точки зору, позбавлене догматичного значення, а канонічне його значення обмежується саме першістю в диптиху, які не мають ніякого відношення до вселенської юрисдикції.

На Сході, який завжди залишав за Римськими єпископами першість честі і бачив у них захисників і зберігачів Православ'я, домагання і верховенство в Церкві не викликали ніяких церковно-правових наслідків, а от західні Церкви поступово, одна за одною, дійсно опинилися в юрисдикції пап.

Хоча впертий опір папським домаганням чинила Західно-Африканська Церква.

Карфагенський собор включив у свої правила «Послання до папи Римського Келестина» (424 р), яке ввійшло в усі зводи канонів. У цьому посланні собор відкидає право Римського папи приймати апеляції на судові постанови собору африканських єпископів. Але після навали вандалів-аріан знекровлена Африканська Церква виявилася вимушеною шукати захисту у папи. Тим часом на самому Сході (до Халкидонського собору) до першості прагнули Олександрійські єпископи.

Їх амбітні пориви базувалися на безлічі факторів: заслуги святителів Афанасія і Кирила в захисті Православ'я, тісний союз Олександрії з Римом, усталений з часу святителя Афанасія, високий авторитет олександрійської богословської школи, яка за своїм науковим рівнем була кращою з усіх інших християнських шкіл імперії. Але осуд і скинення глави Олександрійської школи Діоскора Халкидонським собором поклало край цим домаганням.

Першість Константинопольського Патріарха

З кінця IV століття на перше місце на Сході висувається Константинопольський патріарх. Завдяки політичним значенням столиці, Константинопольський патріарх, до якого, як до першого з усіх єпископів звертався імператор, придбав істотні переваги. Він отримав статус посередника між імператором та іншими патріархами. перебуваючи в столиці. Патріархи Олександрійські, Антиохійські або Єрусалимські могли представлятися імператору тільки після попередньої доповіді у патріарха Константинополя.

Значення Константинопольських патріархів як першоієрархів грецького Сходу, ще більш виразно проявилося після того, як область, яка займала західну частину Балканського півострова, в якій переважало грецьке населення, разом з переважно грекомовними в ту епоху Сицилією і Південною Італією були вилучені з підпорядкування Риму і переведені до складу Константинопольського Патріархату.

Згодом значення інших східних патріархів було підірвано христологічними єресями, коли більша частина населення Єгипту і Сирії відпала від Православної Церкви, і подальшим арабським завоюванням цих країн. Після великої схизми (розколу) 1054, у зв'язку з відділенням Римської Церкви від Вселенського Православ'я, головне місце в диптиху Православних Помісних Церков зайняв Константинопольський Патріархат.

Головне значення Константинопольського Патріарха на православному Сході не тільки збереглося, але навіть зросло після падіння Константинополя в 1453 році. Завойовник столиці Ромейської держави Мухаммед II визнав патріарха Геннадія Схоларія головою всіх православних підданих Порти - не тільки в духовному, але і в цивільному відношенні. Константинопольські патріархи отримали в Османській імперії статус етнарха, на цій підставі інші православні патріархи на території Османської імперії були в цивільному підпорядкуванні канонічно рівному їм Константинопольському патріарху.

Москва не мала 141 рік офіційного визнання.

Стосовно ж Російської Церкви, то слід зазначити, що Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії, яке отримала наступним чином.

Після Хрещення Русі рівноапостольним князем Володимиром 988 р. у Києві було засновано Митрополію Константинопольського Патріархату. З цієї Митрополії світло християнства розповсюдилося на всі землі древньої Київської держави, у тому числі і в межах нинішньої Росії. Нагадаємо, що перше літописне згадування про Москву належить до 1147 р., що вже само по собі робить необґрунтованими намагання Московського Патріархату видавати себе за Матір-Церкву по відношенню до Київської Церкви.

Після падіння Києва 1240 р. Київські Митрополити обрали своєю резиденцією столицю багатшого Володимиро-Суздальського князівства Володимир-на-Клязьмі, а потім Москву, яка завдяки перебуванню в ній Київського Митрополита почала швидко підносити свій політичний авторитет. Разом з тим правителі Великого князівства Литовського, до складу якого увійшли південно-західні та західні землі колишньої Київської держави, та єпископи єпархій Київської Митрополії в цих землях, неодноразово висловлювали невдоволення тим, що митрополити Київські не живуть у Києві і не стільки піклуються про свою Митрополію, скільки експлуатують її. Протягом XIV-XV ст. єдина Київська Митрополія відповідно до державного поділу кілька разів розділялася на Київську і Московську частини, на чолі яких стояли окремі митрополити. Остаточно розділення Митрополії відбулося у 1448 -1458 рр. Київська Митрополія перебувала у складі Константинопольської Матері-Церкви до 1686 р., коли вона не за приписами канонічних правил, а насильством і підкупом була приєднана до Московського Патріархату.

Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. шляхом поставлення Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично – Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха.

Російські історики виправдовують самопроголошення автокефалії Московської Митрополії тим, що в цей час Константинопольський Патріархат відпав від Православ’я в унію з Римом (т.зв. Флорентійська унія 1439 року). Але чому ж тоді північно-руська частина Митрополії Київської і всієї Русі не повернулася під омофор свого канонічного Предстоятеля – Константинопольського Патріарха, коли після 1453 р. цю унію Константинополем було розірвано і там відновилося Православ’я?

Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати із захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті – Москві – власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «древній столиці» – Володимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання Московському митрополиту титулу Патріарха. Врешті-решт Патріарх Ієремія змушений був погодитися на умови Бориса Годунова. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не брали участі у вирішенні цих питань. А зараз ми бачимо, як Російська Церква в Україні неодноразово наголошує на тому, щоб державна влада не втручалась у церковні справи. Хоча визнання автокефалії Московської Церкви відбулося саме під тиском мирської влади та обставин.

У нинішньому своєму вигляді УПЦ МП сформована внаслідок розколу, спланованого та проведеного керівництвом Московської патріархії за допомогою спецслужб та частини єпископів УПЦ. Створена на так званому «Харківському соборі» УПЦ МП є частиною Української Православної Церкви, яка відкололася від свого Предстоятеля, порушила рішення Помісного Собору про автокефалію та увійшла в підпорядкування Московського Патріархату. УПЦ МП, як церковно-адміністративна структура, не може називатися Церквою, бо вона не має статусу ні автокефальної, ні автономної, тим більше – Помісною Церквою.

Православна Церква визнає тільки дві структури: автокефальну Церкву і автономну Церкву. Під час підготовки до Всеправославного собору Всеправославна нарада, через розбіжності між Московським і Константинопольським Патріархатами, протягом 30 років не змогла виробити загальне правило (канон) про утворення автокефальних і автономних Церков. Церковна структура за статусом «незалежної і самостійної в управлінні» не передбачена канонами і не визнається Вселенським Православ’ям. На цій підставі так звана «Українська Православна Церква» у складі Московського Патріархату не може називатися Українською Церквою. Вона є лише частиною Російської Православної Церкви. Про це повинні знати архієреї, духовенство і миряни УПЦ МП та не вводити в оману ні самих себе, ні народ, ні державу.

Помісною Церквою не визнає УПЦ МП і Вселенський Патріарх Варфоломій, який у листі до митрополита Володимира (Сабодана) від 2 серпня 2000 р. писав: «Отримали і з великою скорботою та глибоким болем прочитали відісланий вами, всупереч установленому порядку, за яким ієрархи помісних Святих Православних Церков спілкуються з церковних проблем через своє церковне керівництво, текст нашій Мірності, прийнятий у Лаврі Успіння Богородиці м. Києва на скликаних зборах (а не, безперечно, Соборі чи синоді) 35 єпископів України 28 числа місяця липня». Тобто, Патріарх Варфоломій не вважав митрополита Володимира Предстоятелем Церкви, а вказував йому на порядок, коли архієреї однієї Церкви спілкуються з Предстоятелем іншої через свого власного Предстоятеля. Не вважає він Церквою і УПЦ МП, бо вказує на те, що вона, як лише сукупність єпархій Московського Патріархату в Україні, ні соборів, ні синодів збирати не може.

Сьогодні духовенство і мирян Московського Патріархату роблять численні порушення догматів та канонів, а саме:

- спотворюють вчення про Церкву: підмінюють віру в духовну єдність містичного Тіла Христового вимогами адміністративної єдності, що притаманне римо-католицькому, а не православному віровченню;

- постійно розпалюють ворожнечу проти Київського Патріархату, що суперечить заповіді любові, даній Господом Своїм ученикам;

- свідомо порушують догмат про єдине таїнство хрещення, використовуючи заборонену канонами практику повторного «хрещення»;

- свідомо порушують канони, які забороняють звершувати повторні хіротонії над тими, хто має апостольське преємство хіротоній, окрім як над єретиками, які не мають апостольського преємства, але розкаялися у своєму єретичному вченні;

- постійна хулять Святого Духа, стверджуючи, що Дух Святий не діє в таїнствах, звершених у Київському Патріархаті, а також зневажаючи Київський Патріархат, не сприймаючи його, як частину Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви;

- спотворюють роль канонів у житті Церкви: оголошують канони (людські закони), рівними догматам – формулам Богоодкровенної істини;

- визнають дійсними політичні анафеми, беззаконно накладені не у відповідності до приписів Священного Писання та традицій Церкви.

Київський Патріархат виступає за досягнення єдності Української Православної Церкви на підставі єдності у вірі та згідно канонів. Тому ми закликаємо всіх, хто належить до УПЦ МП, яка називає себе «канонічною Церквою», виправити ті численні порушення догматів та канонів.

Ці та деякі інші порушення, наявні в житті УПЦ МП, є важкими гріхами, за які кожен, хто винен в них, особисто дасть відповідь на Страшному Суді. Тому Київський Патріархат закликає кожного єпископа, священика і мирянина не долучатися своїми словами та діями до розповсюдження цих гріхів, бо вони обтяжують для людини можливість спастися.

Для спасіння не має значення, до якого храму ходити і де приймати таїнства – в Московському чи Київському Патріархаті, так само, як немає значення, де належати до православної громади – в Києві, Москві чи іншому місці. Але кожен, хто буде особисто винний у вищенаведених гріхах, має пам’ятати, що через них він не наближається до Царства Небесного, а віддаляється від нього.

Київський Патріархат переконаний, що держава, не втручаючись у властиво церковні справи, має право і повинна надалі бути посередником у діалозі про об’єднання, дієво сприяти утворенню в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

протоієрей Миколай Капітула