Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Середа, 16 грудня 2015, 19:18

Перегляди: 811

Сьогодні український народ переживає важкий час боротьби за незалежну та вільну Батьківщину. У кожному регіоні нашої держави є мужні, відважні та хоробрі громадяни, які, за покликанням власної волі, чи виконуючи громадянський обов’язок, захищають Україну від «братського народу», який, навіть, у ХХІ ст., після зникнення тоталітарних режимів, продовжує агресивно насаджувати ідеї Російської та Радянської імперій.

Крім сучасних українських воїнів, які борються на Донбасі з російськими терористами, живуть ще ті, котрі захищали українську землю в часи Другої світової війни від німецьких та комуністичних окупантів. Однією із таких особистостей є житель міста Здолбунова Гринь Андрій Олександрович. 28 листопада він відсвяткував свій 90-літній ювілей. Цього дня воїна-ветерана УПА разом із родичами та сусідами вітали священики Здолбунівської Свято-Успенської громади УПЦ КП прот. Ігор Саковський та диякон Віталій Кузін. Від імені всіх парафіян, вони передали найщиріші вітання і побажали здоров’я, духовних та земних благ для Андрія Олександровича. Після вітальних слів, на прохання присутніх, ювіляр розповів про своє важке та героїчне життя. Ось його історія.

Гринь Андрій Олександрович народився 1925 р. в селі Городище Луцького району Волинської областів сім’ї селян Олександра та Пелагеї. У батьків було семеро дітей, як говорить пан Андрій: «Ми з малечку працювали і допомагали батькам, відразу після закінчення школи, я почав працювати і навчатися в технічній школі міста Ковель, де мене і застала війна. Німці школу не закрили і, у вільний від роботи час, я відвідував шаховий гурток, що діяв при школі. 1942 р. серед товариства гуртка пролунала чутка, що молодих людей хочуть вивести до Німеччини на роботи. У цей час почалося формування УПА, тому я покинув усі справи і, не чекаючи, щоб мене відправили до Німеччини, вступив до лав визвольної української армії. В місцевій боївці я, під псевдонімами «Нечай» та «Грінченко», пробув до 1944 року, доки не захворів на тиф. Через хворобу змушений був повернутися додому, де за доносом, мене арештували працівники НКВД. Спочатку хотіли розстріляти, але серед слідчих знайшовся майор, який відправив мене до лікарні, а після одужання я отримав вирок – 10 років Концтаборів. Щоб попередити втечу, нас постійно пересилали з одного табору до іншого. Спочатку я був в Естонії, потім десь біля Фінської затоки, звідти перевезли до Комсомольська-на-Амурі, де пробув один рік, в 1948 році переслали на Калиму в Магадан. Всіх полонених розділили на декілька частин:одних відправили на видобування золота, інших на вугільну шахту. Я потрапив до шахти, через це, мабуть, і залишився живий, тут можна було бути в теплі. Всі, хто працював «на золоті» дуже швидко помирали,з 40-50 чоловік через місяць залишалась половина. На шахті я працював до 1953 року. Після смерті Сталіна мене звільнили на правах «вічного поселення». В Україну повернутися не дозволили. Коли оголосили «вічне поселення», – говорить пан Андрій, – «я вирішив, що потрібно якось жити далі і одружився на,нині вже покійній, Матвійчук Галині, яка також, за участь у повстанській армії була засуджена на 10 років. У Магадані ми прожили три роки, народилася наша перша дочка Олеся. Лише в 1956 році дозволили виїхати в Україну. Ми вирішили повернутися у Здолбунівщину, де проживала родина дружини. Проте після всього скитання не закінчилися, довгий час не давали прописки, тому змушені були поїхати на Донбас, потім переїхали до міста Славути Хмельницької обл. Щоб приписатися в Здолбунові в ГКБ вимагали хабар, але, Слава Богу, знайшлися добрі і безкорисливі люди, які допомогли і приписали нас у Здолбунові. Згодом, побудували з дружиною будинок, виховали і вивчили двох доньок, маю чотирьох онуків.

Коли Україна стала незалежною, ми, колишні політв’язні, вирішили відродити нашу Українську Православну Церкву, в 1992 році зареєстрували громаду та почали будувати храм Успіня Пресвятої Богородиці.

Хоч зараз я старий і сили вже не ті, я готовий захищати Україну, бо, коли почув, що на Донбасі з’явилися сепаратисти не повірив. Я довго працював там і жив, і знаю, що більшість населення Донецької та Луганської області – це колишні політв’язні. Всі, хто пережили комуністичну систему не захочуть її повертати. На Донбасі проти наших воїнів воюють не сепаратисти, а російські окупанти, які ніколи не вважали нас братським народом, а завжди хотіли зробити рабами.

Кожного ранку, коли встаю, я молюся за єдність нашого народу і Церкви. Якщо ми будемо єдині духовно, тоді переможемо всіх ворогів».

диякон Віталій Кузін
кандидат богословських наук.,
проректор Рівненської Духової Семінарії