Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Середа, 27 січня 2016, 19:18

Перегляди: 2005

Конфлікти щодо переходу релігійних громад на Рівненщині до Української Православної Церкви Київського патріархату вже давно не знаходяться у юридичній площині. У цих справа стало багато політики.

Одним із завдань, які я перед собою поставила, аналізуючи матеріали справи, є розібратися КИМ та НА ЯКОМУ ЕТАПІ були допущенні порушення чи помилки, щоб зрозуміти, як їх виправити.

Так, нормативний акт, який врегульовує відносини у сфері релігії має назву закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Що це таке “СВОБОДА СОВІСТІ”? Визначення міститься у законі: це право включає свободу мати, приймати і ЗМІНЮВАТИ релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

З одного боку держава сказала, що релігія — це приватна справи людини, а з іншого боку мала б забезпечити механізм реалізації такого права. Адже, якщо є конфлікти у громадах, які призводять до кровопролиття та виходять на міжнародну арену, то десь є ХИБА.

Після ознайомлення з прийнятими судами рішеннями в одному із судових спорів між Релігійними громадами УПЦ та УПЦ КП с.Птича Рівненської області (http://www.reyestr.court.gov.ua справа №918/585/15) можу надати деякі власні думки та висновки, як фахівець.

Так ось, ключовим документом у спорі про оскарження права власності Релігійної громади УПЦ (Московського патріархату) є рішення Виконавчого комітету Рівненської обласної ради Народних депутатів №173 від 25.09.1991 року “Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель”. Вказаним рішенням зареєстровано більше 400 релігійних громад у Рівненській області та передано їм так звані “культові споруди” у власність (!!!). Вказане рішення стало юридичною підставою державної реєстрації ПРАВА ВЛАСНОСТІ за релігійною громадою УПЦ (Московського патріархату) в с. Птича, що породило конфлікт.

Яке значення цього рішення виконкому органу місцевого самоврядування в забезпеченні реалізації права на “СВОБОДУ СОВІСТІ І ВІРОСПОВІДАНЬ”(?):

- храм у с.Птича (та сама культова споруда за рішенням №173 від 25.09.1991 р.), що збудовано громадою села, став власністю УПЦ (Московського патріархату) — юридичної особи, а не громади - людей-прихожан храму, які його будували.

- право власності є абсолютним та включає право на володіння, користування, розпорядження. І сьогодні УПЦ (Московський патріархат), реалізовуючи своє право власності на “культову будівлю”, не погоджується на почергове проведення богослужінь з УПЦ КП.

- мешканці с.Птича, реалізовуючи своє право на ЗМІНУ релігійної конфесії, втратили храм, який ними ж будувався

Із аналізу прийнятих судових рішень вбачається, що доказами по справі виступають історичні архівні документи, які мали дати інформацію чи є Релігійна громада УПЦ (Московський патріархат) зареєстрована 25.09.1991 р. правонаступником тих релігійних громад, що існували до її реєстрації, а отже, чи “культова споруда” в с.Птича по рішенню №173 від 25.09.1991 р. мала передаватися у власність чи у користування.

В Постанові Київського апеляційного господарського суду від 01.12.2015 року по справі №918/585/15 та Постанові Вищого господарського суд від 26.01.2016 року справі №918/585/15 вказано, що оскаржуване рішення Виконавчого комітету Рівненської обласної ради Народних депутатів №173 від 25.09.1991 року “Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель” в частині передачі будівлі у власність УПЦ (Московський патріархат) “прийнято в межах наданих повноважень та норм чинного законодавства”.

Трішки юриспруденції: відповідно до ст.17 ЗУ “Про свободу совісті та релігійні організації” в редакції 1991 року “культові будівлі і майно...передаються організаціям на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій...”., таким чином (зі змісту вказаної статті закону) не можуть бути передані у власність юридичній особі, яка до цього не була власником культової споруди, але може передаватись у користування. Аналогічна норма закріплена і в п.6 Постанови ВРУ №988-XII від 23.04.1991 року “Про порядок введення в дію Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації“.

Тепер найцікавіше: Вищим арбітражним судом України по справі №6\72 від 10 березня 2000 року розглядався аналогічний спір, яким аналогічний позов УПЦ КП задоволено, а рішення Рівненського облвиконкому від 25.09.1991 №173 “Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель” в частині повернення Релігійній громаді УПЦ с.Дядьковичі Рівненського Району Рівненської області Храму Святої Великомучениці Параскеви визнано недійсним (!!!). Отже маємо суперечливу судову практику касаційної інстанції

ВИСНОВКИ:
1. Один із ключів вирішення конфлікту - внесення змін у рішення №173 від 25.09.1991 р. і цей ключ в руках влади;

2. Наявність суперечливих рішень судів касаційної інстанції по аналогічних справах ставить під сумнів законність та об”єктивність одного із рішень судів касаційної інстанції та є підставою звернення до Верховного суду України, як 4-тої інстанції в порядку нагляду. Далі Європейський суд з прав людини;

3. Зараз боротьба Релігійної громади УПЦ КП в с.Птича це не боротьба за храм, як об”єкт нерухомості. Це боротьба за свою людську гідність, за своє конституційне право на свободу віросповідання і навіть за незалежність власної держави.

адвокат Юлія Щербяк