joomla

Продовжуємо публікацію статей присвячених наданню Томосу Православній Церкві України. В даних публікаціях ми розглядаємо короткий нарис проголошення автокефалій Помісних Православних Церков світуСьогоднішня (заключна) наша розповідь буде присвячена Польській та Російській Церквам

Польська Церква Православна Церква у Польщі історично пов’язана з Київською Митрополією. Православні ієрархи, які після Першої світової війни опинилися на території Польщі, разом з урядом Речі Посполитої звернулися до Константинопольського Патріарха з проханням визнати Православну Церкву в Польщі автокефальною. У Патріаршому Томосі (грамоті) від 13 листопада 1924 року, яким Константинопольський Патріарх визнав автокефалію Польської Православної Церкви вказувалося, що приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату в 1686 р. відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Константинопольський Патріарх не визнає владу Московського Патріархату на території древньої Київської Митрополії (в тому числі в сучасних межах України та Польщі).

Зокрема, у Томосі  сказано: «Свята Православна Церква в Богом береженій Польській державі, яка наділена автономним церковним устроєм і управлінням, доводить свою твердість у вірі й гордивість у церковних справах, просила Наш Святійший Апостольський і Вселенський Патріарший Престол поблагословити і утвердити Її автокефальний устрій, вважаючи, що в нових обставинах політичного життя такий устрій один лише міг би задовольнити і забезпечити Її потреби.

З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи до уваги приписи святих Канонів, які встановлюють, що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам» (канон 17 IV Вселенського собору, також VI Вселенського собору канон 38), а також апофегму Фотія, яка звучить: «Прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам» - а з іншого боку, корячись перед вимогами канонічного обов’язку, що накладає на Наш Святійший Вселенський Престол піклування про Православні Церкви, які знаходяться в потребі; розглядаючи рівно ж факт, з яким згідна й історія (бо написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу), Наша Достойність та Святійші Митрополити – Наші у Святому Дусі улюблені брати і співслужителі, вважали обов’язком вислухати прохання, з яким звернулася до Нас Свята Православна Церква в Польщі, і дати Наше благословення і утвердити Її автокефальний і незалежний устрій».

У 1948 р. під тиском Московського Патріархату та комуністичного уряду Польщі ППЦ «відмовилася» від Томосу 1924 р. та заново «отримала автокефалію» з рук РПЦ, але цей акт не визнаний Константинополем.

Російська Церква

Після Хрещення Руси рівноапостольним князем Володимиром 988 р. у Києві було засновано Митрополію Константинопольського Патріархату. З цієї Митрополії світло християнства розповсюдилося на всі землі древньої Київської держави, у тому числі і в межах нинішньої Росії. Нагадаємо, що перше літописне згадування про Москву належить до 1147 р., що вже само по собі робить необгрунтованими намагання Московського Патріархату видавати себе за Матір-Церкву по відношенню до Київської Церкви.

Після падіння Києва 1240 р. Київські Митрополити обрали своєю резиденцією столицю багатшого Володимиро-Суздальського князівства Володимир-на-Клязьмі, а потім Москву, яка завдяки перебуванню в ній Київського Митрополита почала швидко підносити свій політичний авторитет. Разом з тим правителі Великого князівства Литовського, до складу якого увійшли південно-західні та західні землі колишньої Київської держави, та єпископи єпархій Київської Митрополії в цих землях, неодноразово висловлювали невдоволення тим, що митрополити Київські не живуть у Києві і не стільки піклуються про свою Митрополію, скільки експлуатують її. Протягом XIV-XV ст. єдина Київська Митрополія відповідно до державного поділу кілька разів розділялася на Київську і Московську частини, на чолі яких стояли окремі митрополити. Остаточно розділення Митрополії відбулося у 1448 -1458 рр.  Київська Митрополія перебувала у складі Константинопольської Матері-Церкви до 1686 р., коли вона не за приписами канонічних правил, а насильством і підкупом була приєднана до Московського Патріархату.

Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. шляхом поставлення Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично – Московським).  Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха.

Російські історики виправдовують самопроголошення автокефалії Московської Митрополії тим, що в цей час Константинопольський Патріархат відпав від Православ’я в унію з Римом (т.зв. Флорентійська унія 1439 року). Але чому ж тоді північно-руська частина Митрополії Київської і всієї Руси не повернулася під омофор свого канонічного Предстоятеля – Константинопольського Патріарха, коли після 1453 р. цю унію Константинополем було розірвано і там відновилося Православ’я?

Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії, яке отримала наступним чином. Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати із захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті – Москві – власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «древній столиці» – Володимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання Московському митрополиту титулу Патріарха. Цікаво, що  ієрархи Московської Митрополії навіть не брали участі у вирішенні цих питань. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин, Патріарх Ієремія погодився на умови Бориса Годунова.

Висновок: Усі наведені вище приклади свідчать, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков. Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема – незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Читайте також: Короткий нарис проголошення автокефалії Помісних Церков: Древні Патріархати та Кіпрська Церква

Короткий нарис проголошення автокефалії Помісних Церков: Грузинська та Болгарська Церкви

Короткий нарис проголошення автокефалії Помісних Церков: Сербська, Елладська, Румунська та Албанська Церкви

Джерело: cerkva.info