Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Неділя, 14 грудня 2025, 05:50

Перегляди: 356

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Євангеліє цієї неділі відкриває перед нами образ, у якому кожен може впізнати себе. Христос говорить про людину, яка «справляла велику гостину і запросила багатьох» (Лк. 14:16). Це не просто розповідь про святковий стіл — це образ Божого Царства, образ любові, яка готує місце для кожного, образ Бога, Який кличе людину. І коли все вже готове, звучить запрошення: «Ідіть, бо вже [все] готове» (Лк. 14:17).

Але саме тут починається трагедія. Євангеліє говорить: «І враз усі почали відмовлятися» (Лк. 14:18). Не хтось один — усі. І кожна відмова звучить дуже «розумно», дуже «по-життєвому». Один каже: «Поле купив я…» (Лк. 14:18). Другий: «Купив я п’ять пар волів…» (Лк. 14:19). Третій: «Я одружився і через те не можу прийти» (Лк. 14:20). У цих словах немає відкритого зла. Тут немає грубості чи ненависті. Тут є інше — відкладання Бога «на потім».

Ця притча болісна саме тому, що в ній немає ворогів Бога — є лише зайняті люди. Поле, воли, сім’я — самі по собі це не зло. Але вони стають перешкодою тоді, коли займають місце, яке належить Богові. Людина не каже: «Я не хочу». Вона каже: «Я не можу зараз». І так непомітно втрачається вічність.

Далі Євангеліє говорить, що пан, почувши це, «розгнівавшись, сказав своєму рабові: мерщій виходь на площі та вулиці міста і приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кривих» (Лк. 14:21). Це надзвичайно глибокі слова. Ті, хто вважав себе достойними, відмовилися. А ті, кого світ вважав зайвими, стали бажаними гостями. Бо вони не мали чим виправдовуватися. Вони знали свою потребу. Вони не торгувалися з Богом. Вони просто прийшли.

Коли ж і після цього залишилися вільні місця, пан каже: «Вийди на шляхи, на загороди і змушуй увійти, щоб наповнився мій дім» (Лк. 14:23). Це не про насильство, а про наполегливу любов. Про Бога, Який не хоче порожнього дому. Про Бога, Який шукає людину навіть тоді, коли вона сама себе не вважає гідною. Про Бога, Який кличе з окраїн, з доріг, з темряви, з поранених місць людського життя.

І наприкінці звучать страшні, але справедливі слова: «Кажу вам, що жодний з тих раніше запрошених мужів не скуштує Моєї вечері» (Лк. 14:24). Не тому, що Бог відкинув їх, а тому, що вони самі відмовилися. Вони були покликані — але не стали вибраними. Бо вибраними стають не ті, кого запросили, а ті, хто відповів.

Це Євангеліє особливо промовляє до нас у час війни. Бо війна зірвала з нас ілюзію «потім». Ми побачили, як швидко може зникнути поле, як легко можуть згоріти «воли», як крихкою є вся наша впорядкованість. Ми побачили, що найстрашніше — не втратити майно, а втратити час відповіді Богові. Бо запрошення звучить сьогодні. Не вчора і не завтра — сьогодні.

Бог кличе нас не тоді, коли все ідеально, а тоді, коли все готове з Його боку. «Ідіть, бо вже [все] готове» (Лк. 14:17) — це слова, які звучать у храмі, у молитві, у сповіді, у Євхаристії, у тиші серця. І відповідь на них — це не слова, а вибір. Вибір, що поставити на перше місце. Вибір, чиєму голосу дати перевагу. Вибір, чи наповниться дім Божий нашим серцем.

Дорогі брати і сестри! Ця притча — не про інших. Вона про нас. Бо кожен із нас бодай раз сказав Богові: «Потім». Але Євангеліє нагадує: «потім» може не настати. Тому сьогодні — час відповісти. Сьогодні — час прийти. Сьогодні — час дозволити Богові наповнити наш дім, наше серце, наше життя.

Нехай Господь дасть нам почути Його запрошення. Нехай дасть мужність не виправдовуватися. Нехай дасть смирення прийти такими, якими ми є. І нехай ніхто з нас не залишиться поза великою вечерею Божої любові.

+ ІЛАРІОН,

митрополит Рівненський і Острозький