Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Неділя, 05 квітня 2026, 06:25

Перегляди: 184

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Сьогодні Церква вводить нас у подію, яка одночасно наповнена світлом радості і глибиною передчуття страждання. Христос входить у Єрусалим, і народ виходить Йому назустріч, вигукуючи: «Осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє!» (Ін. 12:13). У руках людей – пальмове віття, у серцях – надія, а в повітрі – відчуття близької перемоги. Але за цією зовнішньою урочистістю вже стоїть тиша Голгофи.

Євангеліє показує нам, що цей вхід не є звичайним тріумфом. Христос не входить як земний цар, Який прагне влади чи слави. Він входить як Той, Хто вже прийняв Хрест. Його шлях – це не шлях завоювання, а шлях жертви. І саме тому Його царювання відрізняється від усього, що знає світ.

Перед цією подією ми бачимо іншу сцену – тиху і водночас надзвичайно глибоку. Марія бере дорогоцінне миро, помазує ноги Ісуса і обтирає їх своїм волоссям, і дім наповнюється пахощами (Ін. 12:3). У цьому жесті немає слів, але є все – любов, вдячність і внутрішнє розуміння того, що відбувається. Вона відчуває те, що інші ще не здатні прийняти: Христос іде на смерть.

Поруч звучить інший голос – голос Іуди: «Чому б було не продати це миро… і не роздати убогим?» (Ін. 12:5). Це голос, який говорить правильними словами, але не має живої любові. Це голос розрахунку, який не бачить таїнства. І тут відкривається глибока правда: не все, що звучить правильно, є правдивим перед Богом. Бо Бог дивиться не на слова, а на серце.

Христос приймає дар Марії і відкриває його справжній зміст: «Вона зберегла це на день погребіння Мого» (Ін. 12:7). Він уже знає, куди веде Його цей шлях. Він не уникає його. Він входить у нього свідомо і добровільно.

І ось Христос входить у Єрусалим. Народ зустрічає Його як Царя, але цей Цар приходить у смиренні. Він сидить на молодому ослі, здійснюючи слова Писання: «Не бійся, дочко Сионська! Ось Цар твій гряде, сидячи на молодому ослі» (Ін. 12:15). Це образ Царя, Який не панує силою, а перемагає любов’ю. Він не підноситься над людьми, а наближається до них.

Проте Євангеліє відкриває і болісну правду людського серця. Той самий народ, який сьогодні вигукує «Осанна», через кілька днів буде стояти перед Пилатом і вимагати розп’яття. Людська душа часто коливається між захопленням і зрадою, між вірою і страхом. Вона здатна приймати Христа тоді, коли Він відповідає її очікуванням, але відступає, коли Його шлях стає важким.

І тому це свято звертається до кожного з нас із запитанням: де я стою сьогодні? Чи я лише серед тих, хто радіє і славить? Чи я серед тих, хто здатен залишитися вірним тоді, коли настає випробування?

У часі війни це Євангеліє звучить для нас особливо глибоко. Бо ми також переживаємо моменти радості і моменти болю. Ми знаємо, що таке надія, але знаємо і втрати. Ми бачимо подвиг і жертовність, але відчуваємо і втому, і страх.

Україна сьогодні проходить свою дорогу до Єрусалима – дорогу, яка несе в собі і біль, і світло. І в цій дорозі надзвичайно важливо не втратити вірність. Не стати подібними до натовпу, який швидко змінює своє серце, а навчитися бути тими, хто здатен залишитися з Христом до кінця.

Бо Христос приходить і сьогодні – не лише у святі, але й у стражданні. Він поруч із тими, хто плаче, з тими, хто бореться, з тими, хто не втратив надії. І саме там, у глибині людського болю, відкривається Його справжня присутність.

Нехай же це свято навчить нас не поверхневої радості, а глибокої вірності. Нехай навчить нас любити Христа не лише тоді, коли легко, але й тоді, коли важко. Нехай навчить нас не лише зустрічати Його словами, але й іти за Ним дорогою життя.

Бо тільки той, хто не відступає, побачить славу Воскресіння.

+ІЛАРІОН,

митрополит Рівненський і Острозький