Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Неділя, 04 травня 2025, 05:19

Перегляди: 332

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Сьогоднішня неділя це день, коли Євангеліє не звучить гучно, а говорить майже пошепки. Цього дня Церква не веде нас на вершину Фавору і не ставить перед наші очі порожній гріб. Вона веде нас у ранкову прохолоду, у передсвітанкову тишу, де крокують жінки. Їх називають мироносицями. Але, по суті, це жінки, які несли не лише пахощі — вони несли серце. Несли любов, яка не зламалась після Голгофи. Любов, яка залишилась, коли навіть надія мовчала.

Їхній вчинок — беззахисний, але безмежно сильний. Їхнє «йти» — без гарантій, але з вірністю. Вони не знали, хто відкотить камінь. Але це й не мало значення. Бо для того, хто любить, головне — бути. Бути поруч. Бути до кінця. Бути навіть тоді, коли здається, що вже запізно.

У цьому — глибина євангельської мудрості. Бо любов, яка нічого не вимагає, але все віддає — найвища. Мироносиці не питали: «А що мені за це буде?» Їхнє серце вже мало відповідь. І саме тому вони стали першими, кому Христос промовив: «Не бійтеся!» — не тому, що не було страху. А тому, що любов сильніша за страх. Бо той, хто любить — здатен пройти навіть крізь темряву смерті.

Ми живемо в час, коли багато дверей зачинено. Коли багато каміння ще лежить на шляху. Коли війна не просто навколо — вона всередині: у втомі, у втраті, у розпачі. І що робити тоді, коли немає сил, коли немає відповіді, коли немає навіть слів? — Йти, як мироносиці. Тихо. Вірно. Без пафосу. Просто — з любов’ю.

Бо сьогоднішні мироносиці — серед нас. Це жінки, що вранці варять каву для чоловіка, якого чекають з фронту. Це матері, що мовчки цілують портрети своїх дітей. Це сестри милосердя, що перев’язують рани, не питаючи, скільки ще буде болю. Це волонтерки, що несуть їжу, речі, тепло — іноді, забуваючи про власну втому. У кожній із них — образ тих, хто не втік від болю, а пішов у нього з любов’ю.

І в кожному з нас — є щось від мироносиць. Ми несемо своє миро — у вигляді молитви, добра, прощення. У вигляді слів підтримки. У вигляді рішень, які не модні, але праведні. Ми не завжди сильні. Але коли залишаємося поруч — тоді і є найсильніші. Бо віра — не в гучних промовах, а в здатності бути там, де темно.

Світ не розуміє цього. Він прославляє тих, хто гучний, швидкий, переможний. Але Христос обирає тих, хто вірний. Тих, хто не злякався могили. Тих, хто був поруч у тиші. І тому перше слово Воскреслого — не до царів, не до переможців, а до тих, хто любив. До тих, хто залишився. До тих, хто не вмів не йти.

Дорогі у Христі! Ця неділя — не лише про минуле. Це — заклик до кожного з нас: не бійся любити, коли немає сенсу. Не бійся залишитись, коли всі йдуть. Не бійся нести миро — навіть до гробу. Бо саме там Бог перетворює смерть на життя. Саме там любов стає свідком воскресіння.

Хай кожна українська жінка, кожна душа, що терпить і любить — відчує сьогодні: Господь бачить вашу тишу. Він приймає ваше миро. І першими скаже вам: «Радійте! Не бійтеся!»

+Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький