Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Вівторок, 08 лютого 2011, 07:45

Перегляди: 6920

Таємниця Особистості Господа Ісуса Христа полягає не тільки в Божественності, але і в Боголюдстві. Неймовірне чудо не в тому лише, що Слава Божа засяяла в Ньому, але і в тому, що Бог став істинною Людиною. Християнське благовістя свідчить не тільки про сходження тварної людини до висот Божественності, не тільки про обоження у Христі людської природи, але і про зішестя Божества, Сина Божого, до упалої людини. Тому твердження, що Ісус Христос є повною, досконалою Людиною, що Він при всій Своїй сутнісній єдності з Богом Отцем і Богом Духом Святим не тільки прийняв людське тіло, але і людську душу, людську свідомість, людську волю, людські почуття, що Він в повному і істинному смислі став як один з нас, крім гріха, – це твердження є основним положенням християнської віри, як і твердження, що Ця Людина є Бог. Таким чином, Свята Церква сповідує, що Христос, Син Божий, є Боголюдина.

Ми будемо говорити про людську природу Господа Ісуса Христа. Духовно-моральний вигляд Ісуса Христа – дещо зовсім нове. Він не має аналогів в історії людства і не може бути зрозумілим з попереднього і сучасного Йому історичного становища. Розуміння Його Особистості може нам дати тільки Він Сам, Ісус Христос. Наша оповідь про духовний вигляд Ісуса Христа базується на євангельських свідченнях про Нього.

Євангелісти зосереджують увагу не стільки на земному, людському явленні Ісуса Христа, скільки на величі Сина Божого – Спасителя світу. Тому в Євангеліях не міститься вичерпного історичного образу Ісуса Христа. Перед поглядом євангелістів стояв Христос Воскреслий, прославлений, Небесний. Тому вони описували Його земне життя на фоні Його Божественної сутності. Описували прямо і просто, не намагаючись якось прикрасити. І слава Його Воскресіння ще більше підкреслювалася в порівнянні з приниженістю земного життя Ісуса Христа.

Різдво Ісуса Христа, за сучасними науковими дослідженнями, припадає на 5-й чи початок 4-го року до нашого літочислення. На основі тих же досліджень, смерть Ісуса Христа належить тому віднести на кінець березня – початок квітня 29 року.* З цього слідує, що Йому було біля 34 років, коли Він був розіп’ятий. Якщо рахувати, що Його суспільне служіння тривало три з половиною роки, то йому було 30 років, коли Він залишив свій Назарет і пішов до Іордану, щоб хреститись від Іоана. За іудейським переданням, учитель, що приступає до суспільного служіння, повинен бути не молодшим 30 років.

Яким був Його зовнішній вигляд? За іудейським звичаєм, Він носив бороду і, як назорей (Мф.2:23), – довге волосся. У Нього не було особливого одягу, як, наприклад, у Іоана Хрестителя, який мав одяг з верблюжого волосу і шкіряний пояс (Мф.3:4). Подібно до Своїх сучасників-іудеїв, Він носив звичайну вовняну сорочку – хітон, пояс і плащ, а також взуття – сандалі. З повіствування про Його страждання ми знаємо, що Його хітон був не зшитий, а тканий (Ін.19:23). Ісус Христос засуджував надмірну турботу про одяг (Мф.6:28), але, як свідчать Євангелія, Ісус Христос не відкидав зовсім турбот про тіло. Він застерігав від розповсюдженої серед іудеїв переоцінки культових омивань і осуджував фарисеїв за те, що вони очищали зовнішність чаші і блюда, а в середині були повні злодійства і неправди (Мф.23:25). Разом з тим навіть у час посту і покаяння Він вважав можливим омивати і помазувати тіло (Мф.6:17). Він Сам омив Своїм учням ноги перед пасхальною трапезою (Ін.13:5) і докорив Симону-фарисею за те, що той не дав йому води на ноги і не помазав єлеєм Його голови (Лк.7:44–46).

Існує думка про те, що вигляд Ісуса Христа повинен бути привабливим і таким що прихиляє до себе. Правда в Євангеліях немає ніяких прямих повідомлень про це, і ще в кінці ІІ ст. святий Іриней Ліонський викривав подібне твердження. Свідчення євангеліста Луки (2:52), про те, що в дитинстві Ісус Христос зростав у премудрості і віком і, в любові у Бога і людей, деякі богослови розглядають як непряму вказівку не тільки на Його духовне зростання, але і на Його тілесну привабливість. Дехто, звертаючи увагу на слова Ісуса Христа: Світильником тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чистим, то і все тіло твоє буде світлим. (Мф.6:22), бачать в цих словах образ особливої виразності здорового людського ока, взятий Ісусом Христом з особистого досвіду. З цього роблять висновок про те, що дещо світле, сяюче повинне було виходити від Його образу, що мимоволі приваблювало до Нього людей. Тому, можливо, одна жінка з народу зовсім мимоволі промовила захоплену похвалу: Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе! Відповідь Ісуса Христа: Блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його (Лк.11:27,28), очевидно дає зрозуміти, що ця жінка, поряд з Його духовною досконалістю, могла мати на увазі і тілесну привабливість.

Некрасивий або, щонайменше, неприглядний вигляд приписували Ісусу Христу святий мученик Іустин Філосф, Климент Олександрійський і Оріген на основі тлумачення пророцтва Ісаї про раба Єгови, Який не має привабливого образу і краси (Іс. гл.53). Те, що пророк Ісая передрік про вигляд страждаючого Христа, вони віднесли до Його людського вигляду взагалі. Можливо, це пояснення випливало і з неоплатонічних поглядів, згідно з якими тіло вважали темницею душі.

Єдине безсумнівне те, що духовна краса Ісуса Христа повинна була відображатись і в Його зовнішньому вигляді. Євангелісти свідчать, що Ісус Христос справляв сильне враження на народ. Це було наслідком не тільки Його духовної сили. Особливо виразними повинні були бути очі Ісуса Христа. Примітне те, що євангеліст Марк, передаючи слова Спасителя, вдається до такого звороту мови: І Він поглянув на них і сказав (Мк.3:5,34; 5:32; 8:33; 10:21,23,27). В Його погляді було щось владне і підкорююче. В Євангелії немає ніяких вказівок на те, що б Господь хворів. Страждання, які Він перетерпів, пов’язані тільки з Його викупним подвигом. За свідченням євангелістів, Він був витривалим і загартував Себе постійним трудом  і бадьорістю, про що свідчить Його звичай з раннього ранку починати Своє служіння. А вранці, ще затемна, – каже євангеліст Марк, – вийшов і пішов у безлюдне місце і там молився (Мк.1:35). Коли ж настав день, покликав учнів Своїх і обрав з них дванадцятьох (Лк.6:13).

Світлим і радісним було ставлення Ісуса Христа до природи. Він любив гори і море. Після денної праці Він любив зійти на безлюдну вершину гори або вирушав у човні в нічній тиші по водах Тиверіадського озера (Мк.4:35; 6:32). Суспільне служіння Ісуса Христа було пов’язане з подорожуванням Іудеєю, Галілеєю, Самарією, аж до Тира і Сидона. І ці подорожі Він звершував з самим невеликим спорядженням, чого вимагав і від своїх учнів: Нічого не беріть на дорогу: ні палиці, ні торби, ні хліба, ні срібла і не майте по дві одежі (Лк.9:3). Тому Йому часто приходилось відчувати голод і спрагу. Він звершував подорожі під палючим промінням сонця, по нічим не затінених стежинах, серед диких нагромаджень гір.

Він народився і помер поза заселеними місцями. Його земне життя від Віфлеємського вертепу до Голгофського Хреста проходило в умовах більш безпритульних і бідних, ніж ті, які були у птахів, що мають гнізда, і лисиць, що живуть в норах. Якщо Він і заходив у доми, то це були доми Його друзів або близьких. Сам же Він не мав, де голови прихилити (Мф.8:20). Безсумнівно, багаторазово Йому доводилось проводити ніч під відкритим небом. Життя  подорожнього сповнене трудів і багатьох несподіванок. Євангеліст Марк неодноразово підкреслює, що апостоли і їх Учитель часто не мали часу навіть для трапези (Мк.3:20; 6:31). Допізна до Нього приходила велика кількість хворих (Мк.3:8), а разом з ними – і вороги: книжники і фарисеї. Бесіди проходили в небезпечній словесній боротьбі, і тому, звичайно, збільшувалась душевна напруга. До цього додавалось нерозуміння і свавілля учнів, що примножувало турбот Спасителеві. Ісус Христос ніколи не втрачав духу, не знав почуття страху. Так, під час бурі на Геннісаретському озері Він продовжував спати, поки учні у страху не розбудили Його.

В чому виражалась Його духовна людська сутність? Як по-людськи усвідомлював Свою місію Ісус Христос? Євангелісти відзначають в Ісусі Христі ясну цілеспрямованість мислення і твердість волі в досягненні мети. Він вбачав смисл Свого земного життя у виконанні волі Отця Небесного. І цю волю Він виконував до останньої миті, до пролиття крові і навіть до смерті. У Його постійно повторюваних виразах: «Я прийшов», «Я не прийшов» проявляється це ясне за метою, повне рішучості «так» і «ні» Його життя. Ісус Христос говорив так: Не мир прийшов Я принести, а меч (Мф.10:34). Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння (Мф.9:13). Син Людський прийшов знайти і спасти загибле (Мф.18:11). Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох (Мф.20:28; Мк.10:45). Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати (Мф.5:17).

Ісус Христос знає, чого Він хоче, і знає це з самого початку. Вже дванадцятирічним отроком в Єрусалимському храмі Він ясно висловлює мету Свого життя і діяльності. Хіба ви не знали, що Я маю бути в тому, що належить Отцю Моєму? (Лк.2:49). Три спокушування в пустелі відображають переможну боротьбу Ісуса Христа з богопротивною можливістю використовувати Свою месіанську силу для самозвеличення, з егоїстичною метою, а не для збудування Царства Божого. В боротьбі зі спокусами з самого початку Свого суспільного служіння Спаситель бачить новий шлях самопожертвування для виконання волі Божої і рішуче йде по цьому шляху. Надалі не тільки вороги намагались звести Його з цього шляху, але й учні, як це було в Кесарії Филиповій, коли апостол Петро заперечив: Будь милостивий до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою! (Мф.6:22). Були і інші подібні випадки (Мк.3:21; 6:57), коли навіть багато з учнів Його відійшли від Нього і вже з ним не ходили (Ін.6: 66). Але Ісус Христос продовжував йти Своїм шляхом. Він не втішав тих, хто залишився з Ним, але запитав їх: Чи не хочете відійти і ви? (Ін.6:67). За весь час служіння людям Господь ні в чому не виявив нерішучості, сумнівів чи хитання і не відмовився ні від одного Свого слова. Господь заперечував необдумані поспішні дії, соглашательство і компроміси з совістю. Він говорив: Жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого (Лк.9:62). Який цар, ідучи на війну проти іншого царя, не сяде і не порадиться спершу, чи під силу йому ... встояти проти того, хто йде на нього?.. (Лк.14:31; пор. Лк.14:28). Слово Ісуса Христа незмінно поєднувалось з ділом, Його життя було втіленням благоразумія і єдності. Тому Він і інших навчав: Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні, а що зверх цього, те від лукавого. (Мф.5:37). Його образ був втіленням правди, прямоти і сили. Про те знали і Його вороги, які говорили: Учителю, ми знаємо, що Ти справедливий і не прагнеш будь-кому догодити (Мк.12:14).

Божественна воля робила Ісуса Христа повелителем, вождем і царем. Він призиває Симона і Андрія, і вони залишають свої сіті (Мк.1:16–18). Він призиває Якова і Іоана, і вони залишають батька свого у човні з робітниками (Мк.1:19,20). Він виганяє продавців з храму, і ніхто не противиться Йому. Це викликало навіть серед учнів шанобливий страх перед Учителем. Євангелісти часто відмічають, як вони дивувались, чуючи Його промови, і який священний жах відчували, бачачи Його дії і вчинки (Мк.9:6; 6:51; 4:41; 10:24,26), не насмілювались говорити з Ним (Мк.9:32). Євангеліст Марк, описуючи входження Ісуса Христа в Єрусалим на смерть, що Його чекала, свідчить: Ісус ішов попереду них, а вони жахалися і, йдучи за ним слідом, боялися (Мк.10:32).

Ця трепетна боязливість була властива і натовпу народу. “Вони боялся” – це було перше почуття, яке виникало у людей коли вони бачили Ісуса Христа (Мк.5:15,33,42). Він не був як один з них. Він не був також схожим ні на одного з вождів, як книжники і фарисеї. Він був як такий, що має владу. Така сильна перевага була у вигляді Ісуса Христа. Ця перевага змушувала народ порівнювати його з пророками Іоаном Хрестителем, Іллєю і Єремією. Ісус Христос знав про Свою суттєву відмінність від усіх людей, тому запитував учнів: А ви за кого Мене вважаєте? (Мф.16:15). Проповідуючи, зцілюючи, Ісус Христос служив народу, а після проповіді прямував в усамітнене місце. Відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися на самоті; і ввечері залишився там один (Мф.14:23). Ця усамітненість не була одинокістю, тому що Христос знаходився єднанні з Отцем Небесним.

Могутня воля Ісуса Христа, Його внутрішня духовна сила виражались в твердому слові і рішучій дії; коли сили зла протидіяли Йому, в Ньому розгорявся священний гнів, як, наприклад, у пророка Мойсея, який кинув у гніві на землю скрижалі Завіту. Несхильність відчувається в словах Спасителя: відійди від Мене, сатано! (Мф.4:10), звернених до диявола, що його спокушав. Відійди від Мене, сатано! ти Мені спокуса! (Мф.16:23) – владно каже Він апостолу Петру. Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня (Мф.7:23), – так скаже Він тим, хто не зробив нічого доброго своїм братам на землі. І це не проста стриманість душі, а рух гніву, що йде з глибини душі. Цим полум’яним рухом внутрішньої людини дихають і багато з Його притч (Мф.13:41,49; 18:34; 22:13; 25:1–14, 33). В них гримить грім і блискають блискавки. Сукупність почуттів і настроїв, з яких народились притчі про бур’ян, про невід, про десятьох дів, про таланти, про овець і козлів, про немилосердного раба, про шлюб сина царя, про доброго і злого управителя, – повна динаміки. В них немає ні найменшого сліду сентиментальної чуттєвості.

Промови Ісуса Христа, спрямовані проти фарисеїв і книжників, проти пануючої касти, проти учителів Ізраїля, горять полум’яним обуренням: Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що поїдаєте доми вдовиць, напоказ довго молитесь: за те ще більший осуд приймете... Вожді сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте! Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди (Мф.23:14,24,25). Той же священний гнів виражається і в Його діях, особливо коли Він вигнав продавців і покупців з храму, перекинувши столи міняйлів і лави торговців голубами (Мк.11:15). Чи не написано: дім Мій домом молитви назветься для всіх народів? Ви ж зробили його вертепом розбійників (Мф.11:17).

Він виявляє незадоволення Своїми учнями, коли вони перешкоджали дітям підходити до Нього (Мф.19:14); і почуття гніву, коли фарисеї в жорстокості сердець своїх замишляли погубити Його (Мк.3:5,6). Тоді ставалось, що внутрішнє невдоволення і уражене почуття істини і правди знаходили вихід  в сильних і жорстких словах про лицемірів, про зміїв і породженях єхидни (Мф.23:33). Він навіть не боявся володаря Своєї країни, царя Ірода, називати лисицею (Лк.13:32). Ісус Христос не був боязкий і нерішучий, коли потрібно було свідчити про істину. Його гнів був вираженням вищої моральної свободи і істини. Він і прийшов у світ,щоб свідчити про істину (Ін.18:37). Його короткі вислови, поряд з притчами, – безпосереднє відображення цілісності, послідовності і внутрішньої чистоти: Коли око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе (Мф.18:9); хто загубить душу свою заради Мене, збереже її (Мф.10:39).

Скільки не намагались вороги пошкодити Господу в словесному поєдинку, вони повинні були з соромом відступити, тому що не могли нічого протиставити силі і гостроті Його думки. Він умів викрити садукеїв, які заперечували воскресіння з мертвих, керуючись прийнятим ними самими поняття про Бога. Так, якщо вони визнають Бога Богом Авраама, Ісаака і Якова, то це визнання має значення тільки в тому випадку, якщо Авраам, Ісааак і Яків не мертві, а живі, адже Бог не є Бог мертвих, а живих (Мк.12:18–27). Також використовує Ісус Христос проти фарисеїв їх власне тлумачення одного стиха з псалма (109:1): Сказав Господь Господу моєму. З того факту, що Давид власного нащадка називає «Господом», Ісус Христос доводить Божественне походження Месії з роду Давидового. Якщо Давид називає Його Господом, то як же Він син йому? (Мф.22:45).

І як тут, у сфері раввинського богослів’я, Ісус Христос проявляє ясність, чіткість і логічність мислення, так же Він звичайно чинить і в іншій обстановці. Тому Його докази завжди діють як спалах блискавки, як пряма очевидність. Він змушує замовкнути своїх противників. Коли фарисеї обурювались через те, що Він зціляв хворих у суботу, Він звів всю, для їх мислення майже нерозв’язну, проблему до ясного і простого питання: Чи належить в суботу добро робити, чи зло робити? душу спасти, чи погубити? (Мк.3:4). Якщо у кого з вас осел або віл упаде в колодязь, чи не одразу ж витягнете його і в день суботній? (Лк.14:5)

Можна сказати, що вся боротьба Ісуса Христа проти законницького фарисейського благочестя була боротьбою ясного і простого мислення проти звивистості і упередженості законницької казуїстики, проти неймовірно вузького і закостенілого тлумачення Писання. Його афоризми, спрямовані проти фарисейства, містять саму сутність релігійно-моральних вимог. Ісус Христос Своєю міцною рукою скидає зі святині зовнішні людські прикраси, всі людські заповіді (Мф.15:9; Мк.7:7), всі «передання старців» (Мф.15:2; Мк.7:3,5). Він розкриває саму суть Закону, серцевину святого і морального. Лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру (Мф.23:23). Звільняючи святе від всього доданого людьми, Він досягав того, що святиня почала сяяти всією своєю глибиною, чистотою і силою. Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму. (Мф.5:27,28). Сказано древнім: не вбивай... Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду (Мф.5:21,22).

Погляд Ісуса Христа не зупинявся тільки на зовнішній стороні людських вчинків. Він бачив і знав їх внутрішній зміст і їх зародження в людському серці. З середини, від серця людського, виходять лихі помисли (Мк.7:21). Звідси походила Його боротьба проти зовнішнього формально-юридичного розуміння і тлумачення фарисеями Закону Мойсеєвого. Звідси Його відстоювання найчистішої правди, далеке від всякого послаблення, яке не допускає «порушення» ні однієї, навіть малої заповіді Мойсея (Мф.5:20). Ісус Христос вимагав кожну заповідь переживати і здійснювати зсередини як веління серця. Він хоче, щоб людина як особистість діяла на основі незіпсованої совісті, а не тільки на основі зовнішніх законів.

Дух Ісуса Христа був чистий, ясний, проникливий і незалежний. Він впевнено піднімався над закостенілими забобонами свого народу. Його заклики іноді були звернені «назад до дитинства». Він ставив дитину своїм учнем і бачив в ній зразок і мірило (Мк.9:37; 10: 15). Його дух спрямований до найвеличнішого, але це не примушує Його відмежуватися від земного. Це видно перш за все з притч, в яких Він правдиво і тепло зображує селянина, рибалку, виноградаря, торговця перлами, орендатора і купця, поденника, тесляра і садівника, домашню господарку і одиноку вдову, і вище на соціальних сходинках, аж до судді, полководця і царя. Дивовижно різноманітно зображає Господь повсякденність: дитину, що галасливо забавляється на вулиці, широкі краї одягу і довгі пов’язки книжників, весільну процесію в тиху ніч, веселі бенкети, строгий етикет за святковим столом, вкритого ранами убогого на вулиці, безробітних, що стоять на розі і вздовж парканів, яких ніхто так і не найняв, бідну жінку в кімнаті, яка запалила свічку, щоб знайти загублену монету, щасливу породілю, яка, бачачи свою дитину, забула муки народження, багатого християнина, який з легким серцем лягає спати, бо його житниці повні, – все життя і побут Його часу аж до найменших подробиць зображені наочно, конкретно і точно.

Таке ж розуміння дійсності властиве Господу і щодо суспільного, соціального і політичного життя. Він сприймає їх такими, якими вони були в дійсності, а не такими, якими вони могли бути, або такими, якими Він хотів їх бачити. Він не думає про те, щоб силоміць розбити зовнішні рамки, в яких проходить життя іудейського народу. Спокуснику в пустелі, який хотів би підкорити Йому всі земні царства і змінити зміст царства Месії, Він відповідає повним запереченням: Відійди від Мене! На питання: чи дозволено давати податок кесарю, Господь велить Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові (Мк.12:17). Він Сам платить належний храмовий податок (Мф.17:27).

Христос сказав, що ніхто не пришиває латки з нової тканини до старого одягу і ніхто не вливає вина молодого в міхи старі (Мк.2:21,22). Він знав, що духовно відроджені, нові люди створять нові умови життя. Не ззовні всередину, а зсередини назовні, від нової людини повинне виникати і рости нове тіло, нове суспільство.

Як Ісус Христос ставився до людей, яку думку мав про них? Найвеличніше благовістя Ісуса Христа про любов до людей, особливо Його слова: Любіть ворогів ваших, добро творіть тим, хто ненавидить вас (Лк.6:27; Мф.5:44), не можна брати у відриві від Його духовності і від Його благовістя в цілому. Немає ніяких підстав вважати Його проповідь про любов до ворогів героїчною, але ексцентричною, що переходить всяку людську межу, неможливу вимогу Його людинолюбивого духу. Благовістя Ісуса Христа про любов нерозривно поєднане з реальністю. Воно може бути правильно зрозумілим і виясненим саме в цьому світлі. Його любов до людей ні в якому разі не була мрійливою та ідеалізованою любов’ю.

Ісус Христос бачить людство у всій його реальності з його гріховністю і слабкістю. Воно для Нього – рід лукавий і перелюбний (Мф.16:4). Ті галілеяни, кров яких пролив Пилат, і ті 18 нещасних, які були убиті при падінні Силоамської вежі, не були більш винними ніж всі, хто живе в Єрусалимі (Лк.13:4). Таким чином, Він бачить весь Єрусалим під гріхом. Від Його духовного погляду не вислизають слабкості і недоліки учнів (Мк.8:17,18; 7:18). І в апостолі Петрі Він помічає щось злоякісне і навіть диявольське (Мф.16:23). У Нього проникливий погляд і на дітей (Мф.11:16,17), яких Він любить, на їх вередливість, свавільність і поверхневу грайливість. Тому Його першим словом, зверненим до людей, є слово про покаяння: Покайтесь! (Мф.4:17). Ісус Христос страждає за людство. Його любов до людей несе на собі таємні рані. Його любов можна назвати знаючою любов’ю. Вона бачить не тільки таємну глибину людського серця, але й знає також людську неміч і слабкість. Ісус Христос забороняє всяке поспішне судження і передчасне осудження. Не судіть, щоб і вас не судили (Мф.7:1). І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, в колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш? (Мф.7:3; Лк.6:41). Ісус Христос докоряв Своїм учням, коли вони хотіли звести вогонь на невіруючі міста (Лк.9:54–56). Коли до Нього привели схоплену на місці злочину жінку-перелюбницю і вимагали від Нього осудження, Він дав тим, що привели її багатозначну відповідь: Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь (Ін.8:7). Це слова, наповнені знанням людини, повні життєвості і справедливості. І це не тільки Його слова, це – Його сутність, Його душа. Коли воїни плювали в Нього, били і одягли на Нього терновий вінець, Він мовчав. Немає нічого красномовнішого за це мовчання. Очі Ісуса Христа бачили ту глибину, де людина одна сама з собою, в своїй залежності від тілесних, душевних і суспільних впливів. Тому Ісус Христос не хоче судити навіть тоді, коли люди Його мучать і ображають. Він хоче тільки прощати тих, хто кається: Не кажу тобі (Петро) – до семи, але до сімдесяти разів по сім (Мф.18:22).

Любов Ісуса Христа поєднується з об’єктивним знанням психологічної обумовленості людських дій. Коли Він вимагає підставити ліву щоку, якщо хтось вдарив у праву, то за цим стоїть глибоке розуміння нелогічності прояву недостойного людини тваринного почуття, що виникає не в глибинах чистого і світлого духу, а в темних підвалинах низьких інстинктів. Любов, всупереч всім чуттєвим потягам, зберігає закладене Богом відношення людини до людини. Тільки той є сильною людиною, хто мовчить там, де шумить злий натовп, і хто заради духовного жертвує плотським. Ніколи Ісус Христос не був так духовно піднесеним і благородним, як в години Своїх страждань, коли Він молився на Хресті: Отче, прости їм, бо не відають, що чинять (Лк.23:34). Любов Ісуса Христа була любов’ю людини, яка, як ніхто інший, знала можливості людської природи піднятись духом до найвеличніших висот і опуститись до самих низин і все ж всією душею охопив людство. І це «і все ж» робить Його любов до людей настільки незрівнянною, настільки материнськи ніжною, що вона залишається назавжди єдиною і тому в усі часи вабить до себе людину.

Любов Ісуса Христа, що ґрунтується на співстражданні до людей,– це життя, і навіть страждання, і смерть з людьми. Любов Його не просто бачить біду людини і розмірковує про те, як допомогти. Вона входить в цю біду, Вона не може обмежитись простим знанням цієї біди без того, щоб особисто взяти її на себе. Ісус Христос виливає Свою любов на митарів і грішників. Тому Він так охоче буває серед них. Він не тільки кличе їх до Себе, але й Сам іде до них. Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути у тебе в домі (Лк.19:5). Своїми братами Він називає людей знедолених, що зазнали краху в житті. Він усвідомлює Себе внутрішньо зв’заним з їх долею, і тому вважає особисто Йому зробленим те, що робиться найменшому з Його братів (Мф.25:40). Ця особиста зв’язаність з бідними і пригніченими спонукає Його, як слугу і раба, схилитися перед учнями і вимити їм ноги. Він не прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити іншим. З бідними Він хоче бути бідним, з гонимими – гонимим, з спокушуваними – спокушуваним, з помираючими – розіп’ятим. Він хоче прийняти в Себе і нести в Собі все людське горе, тому що Він один здатний зробити це. В цьому любов Ісуса Христа виявляється як любов Викупителя.

Євангелісти постійно підкреслюють: Йому жаль народу (Мк.8:2; Мф.9:36; 14:14; 15:32; Лк.7:13). Він змилосердився над ними, бо вони були як вівці, що не мають пастиря (Мк.6:34). Ісус Христос, всією силою Своєї волі прагнучи до надлюдської і надземної мети, подалі від землі, від людей, в той же час бере на руки дітей, пестить їх і благословляє, проливає сльози над гробом Свого друга Лазаря або про засуджений до загибелі Єрусалим. Він не міг сказати «ні» там, де горе ввійшло до Нього, навіть якщо це було горе язичниці сирофінікіянки (Мк.7:26–30). Він зцілює хворого, навіть якщо Його звинувачують за це в порушенні суботи (Лк.13:14). Він виявляє Себе другом митарів і грішників, навіть якщо формальні праведники обурюються через це (Мк.2:16). Він вважає Себе зобов’язаним сказати розбійнику, що покаявся Сьогодні ж будеш зі Мною в раю (Лк.23:43), хоча Його власні муки на Хресті ледве дозволяють Йому це промовити.

На основі цього можна сказати, що любов Ісуса Христа до людей була любов’ю до стражденних і пригнічених. Ближній для Нього, перш за все, той, хто стоїть перед Ним, потребуючи допомоги (Лк.10:29–37). Господь бачить і переживає повне страждань земне життя з такою безпосередністю, що подолання людських страждань стає суттєвою частиною Його радісного благовістя. Саме тому Його проповідь набуває такої сили, що обіцяє спасіння не тільки праведникам, але й грішникам, всім струдженим і поневоленим. Господь приносить звільнення від усякого зла. Значна частина суспільного служіння Ісуса Христа полягала в благодіяннях без числа, і перш за все в зціленні хворих. Євангеліст Лука, як лікар, краще інших євангелістів відмічає цю спрямованість діяльності Ісуса Христа. Але було б помилково бачити в Ньому соціального реформатора в сучасному значенні слова. Його думка проникає настільки глибоко і далеко, що не дозволяє бачити спасіння людства в одних лише зовнішніх реформуваннях.

Ісус Христос любить бідних, тому що вони більше, ніж багаті, прагнути правди і всією душею сприймати благовістя про Царство Боже. Навіть якщо вони митарі і блудниці, вони подібні тому сину, котрий сказав батькові: не хочу, але згодом, розкаявшись, пішов (Мф.21:28,29). А багатство загрожує настільки звабити людське серце, що воно вже не прагне більше вічних благ. Діти, як тяжко тим, хто надіється на багатство, увійти в Царство Боже! Бо легше верблюдові проти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже (Мк.10:24,25).

Віддання переваги Ісусом Христом бідним і убогим випливало не з раціональних спонукань, не з усвідомлення, що вони мають більшу душевну сприйнятливість до Його благовістя. Воно виливалось з Його серця, з потреби співстраждання, яке не може зносити насиченості, коли інші голодують, і радості, коли інші сумні. Любов Ісуса до до стражденних – це Його внутрішня потреба. Його внутрішній духовний вигляд виразився в Його словах: Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний (Лк.6:36).

На завершення необхідно сказати, що людська природа  в Ісусі Христі спрямована в протилежних напрямах: вверх, до неба, і вниз, до людини, до землі. Ісус Христос – царственний Образ, і в той же час Він миє ноги учням. Його воля непохитна, і в той же час Він може любити так лагідно і ніжно, як властиво тільки матері. Він весь – Божий, освячений молитвою довгих ночей, і разом з тим Він охоче перебуває у митарів і грішників. Він віддається неземній безкінечності, і в той же час Його погляд бачить найнезначніше на землі. Він – полум’я пожежі, що спалахує в пророцькому гніві, і разом з тим Він мовчки переносить грубі насмішки. Він любить світ і людей, як ніхто ще їх не любив, і помирає за них.